Нас не візьмуть

Тепер багато близького опинилося далеко і на Великдень не побачиш тих, кого звик бачити, а як до когось і не встигав, а таки міг же! А тепер — не зможеш.

От і уявляєш їх перед собою. Вітю, з чийого вікна видно причілок нашої хати. Й Миколу, що живе з бджолами над водою, й Івана, чия хата — над тою самою водою, тільки навпроти. Й другого Йвана, який живе не там, а так само — над водою. Й Василя, чия хата — спиною до поля. І другого Василя, чий город спускається до очеретів. І ще одного Василя, у якого під виноградом — гасовий ліхтар для добрих вечорів, а коло двору стара "Волга" визирає з-за купи перегною (він каже: ото як побачиш машину за купою гівна, знай, що я там живу, не заблудишся).

З ними можна поговорити по телефону, хоч і остерігаюся його, бо люблю тих людей у їхньому пейзажі, з очеретом і деревами. Тільки ж дерева в телефоні мовчать. Хіба що почуєш, як десь там загавкає собака, і тоді на душі тобі так, наче виплив на глибоку воду, хоч то й ненадовго. Бо в телефоні не вміщається ні жест, ані довга й гарна пауза. Він знає тільки слова, а у слів свої закони взаємозчеплення, так і жди, що рано чи пізно скажеш те, чого не хотів.

Ось у Вербну неділю озвався один із Василів, з яким нам гарно балакається про неважливе, зате прекрасне. А тут телефон нас таки перехитрив, вивів бесіду на те, до чого воно йде й звідки взялося. І я ляпнув дурне: спитав, за кого він голосував. Він сказав — за кого. Я й так здогадувався, а от поки слово не було назване, то й нічого. А тепер, коли воно назвалося — стало так, наче в нашу вечірню бесіду влізли й стали між нами чужі люди, яких би повік не хотів знати. Й не спалося до глупої ночі. Згадувалося бабине: "Отак вас, дітки, й чорти беруть!" Ну хто мене за язик тягнув? А вранці прокинувся й сказав (само сказалося): "Нас вони не візьмуть, братику!"