Два діди

Сталося мені дивне лихо на роботі. Треба було підготувати до друку листа: один дід вітає другого з ювілеєм. Ювілярові шістдесят, а тому, другому, десь за сімдесят. Написав він аж на дві газетні сторінки таких, як оця. Ну, скорочу зайве, згадаю заслуги, побажаю довгих літ — і хай обом дідам буде приємно. Я таке робив уже сто разів.

Але, щоб нічого не наплутати, треба хоч знати, як кого звуть. Отут я й посковзнувся. Почав читати й потрапив у такі нетрі! Обидва діди — з Полісся. Один живе в селі, другий на хуторі. Як з"ясувалося, це важливо. Бо той дід писав не лише про ювіляра та своє знайомство з ним, а й про те, як ще раніше познайомився з його старшим братом, бо ходив із ним до школи в сусіднє село.

Ізя загинув в автокатастрофі

І от він прийшов зі школи й сказав про це своєму покійному нині батькові. А батько зрадів і сказав, що знає батька тих хлопців давно, ще до війни. А ще батько казав, що то дуже роботящі люди і ми в них купували цеглу на комин. Хороша цегла, уже ось і хата валиться, а комин і досі як новий, додав од себе дід. А згадавши комин, поставлений по війні, він згадав також і війну, коли батько ювіляра воював, а його жінка (мати ювіляра) порятувала од німців єврейську родину, в якій був хлопчик Ізя. Той Ізя ще довго писав їм сюди вдячні листи навіть з Ізраїлю. Останній лист звідти був дивний: почато почерком Ізі, а закінчено рукою його жінки, яка писала, що Ізя загинув в автокатастрофі. Далі автор знов повторює, які були добрі люди батьки ювіляра, хоч це й дивно, каже він, бо тут сільські люди горді й не шанують нас, хутірських. І він згадує ще хутірську дівчину, яка казала, що оті сільські — наче якась друга мація, тобто нація. А ювіляр не такий, усі це знають, спитайте кого хочете.

Боже ж ти мій, і як усе це скорочувати?