Якось у листопаді 1993-го ми з на чотири роки старшим Петром, перебивши кожен по мішку горіхів, рвонули в Росію робити бізнес. За брудні руки чи смердючі шкарпетки він міг так висміяти, що обтікатимеш довго. Щоб їхати з ним в одному купе, я напередодні мився, голився й духався одеколоном не гірше, ніж перед побаченням із дівчиною.
І в Україні, і в Росії тоді була пора грошових реформ. Народ звикав до десятків і сотень тисяч купонів та рублів, щоб із часом відчути себе мільйонером.
Петро витягає з унітаза руку
Перша зупинка – Азов. У готелі Петро одразу біжить до санвузла. Там – ванна й туалет. Чекаю кілька хвилин. Не виходить. Наважуюсь постукати. Мовчанка. Легенько прочиняю двері.
Петро стоїть навколішки перед унітазом, засукавши рукав сорочки. Його правої руки не видно. Вона глибоко у воді. Час від часу товариш робить хапальні рухи. По виразу обличчя, на якому буяють пристрасті, ніби в рибалки, що тягне рибу, здогадуюся, що спроба невдала. Сам стаю навколішки біля нього. Нарешті Петро витягає з унітаза червону від холоду руку, в якій лежить жовта монета з двоголовим орлом. Перегортає. Навколішки читаємо напис "50 рублей". Петрові стає соромно, а мені – смішно. За ці гроші тоді в Росії пачки сірників не можна було купити.
– Як побачив, не зміг утриматися, – виправдовується. – Думав, що золота.
Петро відмивався до ранку. Тепер ми бачимося рідко. Він – успішний бізнесмен. Згадую про нього, коли заходить мова про вступ до Митного союзу. Якби Петра на місце Януковича, він би нізащо не став на коліна перед двоголовим орлом. Бо знає, чим він пахне.
1 
1
Коментарі
20