Ніколи в житті я не мав такої твердості, як суддя Чернушенко. Коли з його мантії посипалися долари, він, не моргнувши оком, заявив, що відклав гроші на похід до стоматолога. А на 25 тисяч гривень збирався закупити продуктів у магазині.
Згадую березень 1999 року. В польському містечку Полчин-Здруй одягнутий у сутану ксьондз Болеслав складає на столі купки – монети по дві й п'ять злотих. Піднімає голову й запитує, чим ми із Сашком заробляли на хліб в Україні.
– Я вчитель.
– А я – помічник санітарного лікаря.
Болеслав хитає головою.
– Артисти приїхали. А я потребую робітників.
Мовчить хвилинку.
– Будете збивати киркою асфальт у релігійному санаторії "Бетанія". Під асфальтом лежать бетонні плити. Треба їх дістати й повантажити на машину. Згодом докопаєтеся до водогону. Викорчуєте його. Мінятиму залізні труби на пластикові. Платитиму 200 доларів на місяць.
Радо погоджуємося. В Україні ми з товаришем заледве заробляли по 30.
Уже йдемо до виходу, коли Болеслав спиняє.
– Нікому не розповідайте про гроші. Коли запитуватимуть, кажіть, що приїхали працювати за харчі.
У перший день роботи в "Бетанії" управляюча Ева, завгосп Метек і навіть стара й беззуба кухарка Цецилія поцікавилися, на яких умовах нас прийняв жадібний ксьондз.
– Я краще в Україну повернуся, ніж скажу, що найнявся робити за ковбасу, – зізнаюся товаришу.
Кілька років тому правоохоронці затримали Ігоря Зварича, суддю Апеляційного господарського суду Львова. У нього знайшли 963 тисячі гривень. У порівнянні зі Зваричем Антон Чернушенко – просто злидень. Уявляю, як йому було соромно перед колегами, що працював за харчі.
3 
1
Коментарі
2