Інколи я боюся службових відряджень. Не люблю йти до людей, у яких трапилося горе, і лізти в душу.
Згадую, як поїхав у Моринці. Тамтешній бізнесмен уночі щось святкував. Узяв кількох студентів і повіз на залізничний вокзал. Дорогою злетіли в кювет, усі загинули. У кількох повідривало руки-ноги.
Тоді я обійшов усіх — вчителів, сусідів, друзів. Лише до матері, яка втратила єдиного сина, підійти побоявся.
Іншим разом у Тальному батько таємно поховав померлу доньку. Ще кілька місяців отримував на неї пенсію, аж поки його викрили сусіди.
— Підеш до нього, — казала редакторка. — Розпитаєш, як він таке зробив?
Я довго налаштовувався. Найлегше було поговорити із сусідами.
— Я з ним не здороваюся. Хіба нормальна людина може таке зробити? — казав дядько-здоровило.
Я постукав у вікно. Вийшов привітний непоказний чоловік.
— Усе моє життя — пекло, — розказував. — Перед одруженням мав гнійний апендицит. Лікарі сказали два роки не мати дітей. А я не витримав. Дружина народила дівчинку. Дитині діагностували церебральний параліч й олігофренію. Лікували її все життя — возили то в Черкаси, то в Київ. У жінки сахар підвищився. 1999-го наступила на камінь, поранила ногу. Була гангрена, ногу відрізали. Дали мені її в мішок. Несу містом, кров капає. Люди кричать: "Диви, вже зранку свіжину несе". Потім гангрена пішла на другу ногу — та й усе.
Доньку любив. Як співала пісню з фільму "Просто Марія", то всі плакали. Та стала в'янути. Вночі погукала: "Батьку, я помиратиму. Вивези мене на кладовище й поховай, щоб ніхто не знав". Досі не розумію, як таке зробив. Замотав її в одіяло, у три ночі вивіз на старе єврейське кладовище.
Наостанок запевнив.
— Ви не турбуйтеся! Гроші я вже повернув до копійки.
Через місяць узнав, що держава забрала в нього і стару "Таврію", якою возив доньку. На радість сусідам.
1 
1
Коментарі