Мій дід звів власний будинок 1954 року, коли йому йшов шостий десяток. Не хотів будуватися в країні, де будь-якої миті могли посадити чи розстріляти.
Його батько вмер рано, залишивши сімох синів. Троє з них не дожили до сорока років – померли від серцевої хвороби, яку називали "грудною жабою". Дід із братом Костею були наймолодшими. Їм пощастило дотягти до старості. Ще двох братів за участь у підпільній українській організації розстріляли більшовики в Нікополі – їхньому родинному гнізді.
Відтоді дід не мав постійного житла. Сидів у більшовицькому концтаборі. Там познайомився з бабою. З нею втік на волю. Згодом змінив прізвище й виїхав на Донбас, де вчителював. Повернувся і навчав дітей у селах Черкащини. Вчителям влада давала тимчасові квартири, яких багато було після Голодомору й розкуркулення.
1938-го начальник міліції зайшов до нас. Баба тримала на руках новонароджену матір. Хтозна, може це вберегло діда від арешту. 1941-го радянських полонених німці провели вулицями Нікополя – так дід востаннє побував на батьківщині. Під час окупації родина переїхала в Тальне. Сюди 1945 року повернувся наш фронтовик. 1948-го почав будуватися. Закінчив за шість років. У новій хаті жили 12 людей – дід із бабою та старий маразматичний дідів брат Костя. Тітка Галя із чоловіком, якого знайшла у Польщі, та двоє їхніх дітей. Тітка Надя з чоловіком-росіянином, привезеним із Ташкента, і теж двоє дітей. Останньою була мати-школярка.
А тепер у старій хаті я лишився сам. Живу наїздами. Приїжджаю з Черкас, роблю газету й повертаюся до родини. На місцевому цвинтарі доглядаю за шістьма могилами, а вдома годую двох котів, які лишилися по смерті матері. Розумію, що мої діти навряд чи житимуть тут.
– Юрко, люди питають – чи ти хату не продаєш? – зустрічає сусід Володя.
– Нізащо, – відповідаю. Причин не кажу. Не кожному поясниш, що я – тринадцятий, а значить, останній зі Стригунів.
Коментарі
2