Кілька років тому колега Оксана розповідає історію своєї сестри.

— Усією родиною — з чоловіком і двома синами виїхали до Сербії. Тут у 2014– 2015 ро­ках зарплати були малі. Бізнес не розвивався. А там хоч трохи, але краще.

— Якщо вже наважилися виїжджати, треба було кудись далі на Захід, — дивуюся.

— Вони й хотіли у Словенію. Але туди потрапити важко, бо країна входить до Євросоюзу.

— Щоби виїхати до Словенії, треба пройти співбесіду в Раші Сраки, — кажу.

Оксана ображається й кидає слухавку. Телефоную їй удруге. Пояснюю, що таке ім'я має словенська дзюдоїстка й чемпіонка. Вона вже закінчила активні виступи. Тоді хтось запустив чутки в інтернет. Мовляв, по завершенні кар'єри Раша Срака вирішила стати дипломатом. Оскільки її любов — дзюдо, а ім'я з англійської перекладається як "Росія", Сраку призначили послом Словенії в Москві.

Колега не вірить, перевіряє по комп'ютеру. Тоді сміємося разом.

— Насправді словенською "срака" означає — сорока, — пояснюю.

У липні торік Оксана поїхала до сестри в Сербію. В Белграді обходила всі визначні місця. Виставила у "Фейсбук" фотографію біля гарного будинку. На будівлі великими буквами написано: "Српско народно позориште".

— Вгадай, де це я? — запитує.

— Біля театру, — кажу. — Після Сраки це для мене шкільна задачка.

Увечері того дня в фіналі Кубка світу в Москві зустрічаються Хорватія і Франція. Я за хорватів, бо вони слов'яни й наші союзники. Донька — за Францію, бо вчить французьку. Після матчу Путін виходить вручати французам Кубок, а хорватам — срібні медалі. Пускається рясний дощ. Охоронці розкривають над російським президентом аж дві парасольки. Натомість президент Хорватії Мілінда Гарбар-Китарович мокне до нитки. Ніхто не здогадується подати їй парасолю.

— Що це було? — питає Світлана.

— Звичайна Росія, — відповідаю. — Раша срака.

— Просто позорище, — піддакує донька.

×