Ніч — благословенний час для читання і втечі. Не можу відірватися від "Новел неволі" Михайла Іванченка.
Улітку 1942-го хлопця із Звенигородки німці завезли аж у Північну Фрізію, що неподалік данського кордону. Фарбував панцерники і мріяв утекти. Напарник-бельгієць розповів, що вночі з вокзалу йтиме поїзд в Україну. Конкретніше — в Tscherkassy.
— Господи, це ж рідні Черкаси. Треба тікати.
Михайло агітує Володьку-односельця. Уночі й Бог помагає — авіаналіт. Англійці — тут їх називають "томмі", бомбардують місто. Двоє тікають.
Ховатися на вокзалі надто небезпечно. Йдуть у поле. Пускається дощ. Хлопці туляться під одиноким деревом посеред ріллі. Раптом — пронизливий звук паровоза. Накриті брезентом панцерники — поїзд до Черкас.
"Біжимо полем до колії. Ноги грузнуть у розмоклій глині. Поїзд розганяється. Ось-ось пролетить. Простукотіла остання платформа. Не добігли. Впали й виємо з відчаю".
Здається, їхні сльози крапають мені на сторінки. Уявляю ніч посеред поля у ворожій країні, де перший зустрічний здасть утікачів поліції.
Їх затримали через два дні за 100 кілометрів від міста. Обер-поліцай влупив Володьку так, що картуз злетів із голови й покотився. Про всяк випадок Михайло натягнув свій аж на вуха. Били й допитували.
— Кто, откуда, как здесь оказались? — не вгавав перекладач-росіянин.
— Відстали від невільничого поїзда, — пояснювали.
— От этого поезда отстать нельзя.
Тиждень нескінченних побоїв урвався несподівано. Хлопців відправили працювати на цегельню. Дочитую до нового розділу, відкладаю книжку й засинаю.
Зранку переглядаю новини. Канцлер Німеччини після переговорів із Порошенком розповіла про повну підтримку України. Німці повірили, що ми нарешті відстали від невільничого поїзда.
Лише росіяни не вгомоняться:
— От этого поезда отстать нельзя.
3 
1
Коментарі
1