Півроку роботи на ксьондза Боле­слава нарешті скінчилися, і я в серпні 1999-го повертаюся з Польщі в Україну. У кишені маю 600 доларів — страшні на той час гроші. У Старгарді Щецінському беру квиток на поїзд до Перемишля. Виїжджаю звечора, а вранці маю бути на місці.

В купе, окрім мене, троє поляків. Я говорю майже без акценту — останні три місяці не мав із ким навіть перекинутися українською. Товариші Сашко, Микола й Володька поїхали ще в травні. Про рекетирів не думаю: за весь час у Польщі не бачив їх.

Зранку в Перемишлі сідаю на автобус і їду до Львова. Там закінчуються останні гривні.

— Не підкажете, де поміняти валюту? — запитую чергового міліціонера.

Той проводить мене просто до віконечка.

Наступного ранку я в Тальному. В обід зустрічаю Сашка.

— Як ти доїхав? — цікавиться він. — А нас, уяви, рекетири обібрали. У поїзді ми голосно говорили українською весь вечір. А вночі зайшли троє. Погукали в тамбур. Збили по 50 доларів.

Сашко підпалює цигарку й смачно спльовує:

— Але це ще було не все! У Львові на вокзалі до нас пристали менти. Причепилися до чогось. Мовляв, ми порушили правила перетину кордону. Здерли ще по 20 баксів. Хлопці стояли в черзі біля каси, а я — біля сумок. Бачу, їх потягли в кімнату міліції. Я принишк. А Микола, як на зло, йде й кричить: "Саня, чого ти там стоїш? Іди сюди".

Я дивуюся, як мені пощастило. Вдома ще раз перераховую привезені долари.

Увечері на першому після тривалої розлуки побаченні розповідаю історію своїй дівчині. Вона уважно слухає. Потім просить позичити їй 300 доларів.

— Ти ж мене знаєш. За місяць поверну, — обіцяє.

За місяць виїжджає до Кривого Рогу. До Тального не повертається. Своїх 300 доларів я більше не побачив.

×