Увечері відчуваю, що однієї таблетки мало. Зуб болить так, що випиваю другу. Ледве засинаю опівночі. Зранку не можу дочекатися дев'ятої години. Телефоную до лікарки.
— На 14:30 вам буде зручно? — перепитує.
О 14:05 я вже на місці.
— Юро, ви зарання прийшли, — каже Світлана В'ячеславівна. — Десь затримується пацієнтка, яка мала бути на 14:00. Одягайте бахіли й чекайте.
На моє німе запитання відповідає:
— Ні, маску знімати не можна.
Проходить 10 хвилин. Запізнілої пацієнтки досі немає.
— Гаразд, проходьте, я вам дам укол.
Тільки-но встаю із крісла після анестезії, приходить жінка років 60-ти. Я — йду на коридорі чекати, доки затерпне щока. Минає 20 хвилин. Заніміли вже не тільки ясна, а язик і губи. Говорити стає важко.
"Скільки ця тітка ще сидітиме? — думаю. — А якщо дія знеболювального пройде?"
Не встигаю подумати, як жінка зі щасливим виразом обличчя, які бувають тільки в людей, які виходять від стоматолога, вивалюється з кабінету. Хвилину дивиться в дзеркало і йде геть. Я готуюся до виклику.
Раптом двері відчиняються і тітка преться знову.
— Бахіли зняти забула, — дивиться на мене винуватим поглядом. Кидає їх до смітника і нарешті вимітається.
До Світлани В'ячеславівни заходжу з усмішкою.
— Я ще до такого не дійшов, — вмощуюся в крісло. — Хоча було помічав в останню мить, але в бахілах ніколи на вулицю не виходив, — кажу з гордістю.
Лікарка не сміється. Підходить до мене й педаллю опускає крісло.
— Широко розкрийте рота, — наказує. Я роззявляю. Виникає незручна пауза.
— Юро, маску можна зняти, — усміхається Світлана В'ячеславівна.
3 
1
Коментарі