Дорогою додому завжди заходжу в супермаркет поряд із черкаською квартирою. У спеку купую холодний чай. На нього мене підсадила ще мати.
У магазині прохолодно. На вулицю виходити не хочеться. Беру одну пляшку й іду до каси. Там невелика черга з п'яти чи шести осіб.
— Підходьте до мене, — каже інша продавщиця. Тут у черзі я другий. Переді мною жінка років 28. У неї в руках — лише шоколадка. Касирка швидко пробиває товар. Жінка починає оглядатися й махати руками. Нервує. Нарешті на горизонті з'являється чоловік із візком, майже повністю набитим продуктами. Його супутниця штовхає візок до каси й нарешті заспокоюється.
Я розумію, що це робиться, аби не пустити до каси мене з пляшкою чаю. Усміхаюся й терпляче чекаю. Знічев'я розглядаю пару. У неї маска — нижче носа. У чоловіка — на підборідді. Охоронець ліниво поглядає на них, але зауваження не робить.
— З вас 751 гривня і 70 копійок, — каже касирка.
У чоловіка є 750. Він із надією поглядає на дружину, але та ляскає себе по порожніх кишенях шортів.
— Ми вам занесемо, — каже чоловік.
Продавщиця не погоджується.
— Зараз, у машині візьмемо, — розряджає ситуацію жінка. Збирають товар, неспішно йдуть на вихід, сідають і їдуть. Продавщиця скептично усміхається.
Наступного дня я знову купую чай. Касирка — та сама, що вчора. Простягаю їй 200 гривень.
— А дрібніших грошей немає? — запитує роздратовано. Дає решту — 100 гривень папірцем, а 70 з хвостиком — залізними монетами. На її сердитому обличчі з'являється усмішка.
— Це теж гроші, — кажу філософськи й, не перераховуючи, зсипаю до гаманця. На виході викидаю чек до смітника. Вдома жалкую, що так зробив. Здається, в решті бракує однієї гривні й 70 копійок.
3 
1
Коментарі