четвер, 19 листопада 2020 17:00
Юрій Стригун
Юрій Стригун
Юрій Стригун

Наш росіянин

Кращого сусіда, ніж покійний дід Поляков, у мене не буде. Етнічний росіянин з-під Липецька, він був патріо­том України.

— Почалося все з окупації Литви 1940 року, — розказував Олексій Дмитрович. — Я служив в армії. Наші солдати й офіцери крали все, що бачили — велосипеди на вулицях, одяг із магазинів. Було так соромно, що хотілося провалитися крізь землю.

На війні Поляков зустрів українку із села Чеснопіль. Приїхав сюди й вирішив, що до Росії не повернеться.

— Тут усе цвіло, все було — виноград, шовковиця. Я біг до тестя на город із сіллю. Рвав помідори, солив і їв, — розповідав із захватом.

Тоді ж його як молодого вчителя призначили директором школи. А ще за рік викликали в райком.

— Ми шукаємо другого секретаря. Погоджуйтесь і приступайте до роботи.

Та Олексій Дмитрович уперся.

— Візьміть когось іншого. Я не піду зі школи.

Райком на таку зухвалість погрожував йому всіма карами єгипетськими, але сусід уперся. Зрештою від нього відстали.

Років через 40 Олексій Дмитрович пригадав ту розмову.

— Партія вимагала, щоб першим секретарем був українець, а росіянин — другим. І щоби наглядав за українцем. Я на таке ніколи не згодився б. Райком вибирав між двома. Ще був якийсь парторг із колгоспу. Колись після чарки хлопці пристали до нього — мовляв, скільки років живеш тут, а говориш російською. Той огризався. Голова колгоспу підійшов до нього й обняв. Говорить:

— Чого ви, хлопці, напали на нього? Він же наш!

Той парторг подивився на голову, як на ворога народу.

— Нет уж, — каже. — Это не я ваш, а вы — наши!

Його взяли одразу.

Олексія Дмитровича немає вже років 20. Коли йду на кладовище, заходжу на могилу сусідів. Майстер, який вибивав прізвища, помилився й написав "Полякові". З українською "і".

Зараз ви читаєте новину «Наш росіянин». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі