— Юро, в мене до тебе прохання, — дружина дивиться улесливо й підкочується під милий бік. — Ти не міг би позичити Олі 400 гривень? Вона до кінця місяця віддасть.
Оля — Надійчина сестра-близнючка. Гроші треба для її сина-студента.
Повпиравшись для годиться, видаю їй дві двохсотки. Ідемо до магазину "Велика кишеня". Там — термінал Приватбанку. Надворі темно — десята вечора. Я залишаюся на вулиці. Проходить хвилин 7 і починаю нервувати. Бачу, як за спиною дружини збирається черга із трьох чоловіків. Нарешті Надя виходить. Іде поволі, ніби дражниться.
— Якийсь дивний термінал був, — каже. — Я перестрахувалася і взяла квитанцію.
Зранку дзвонить Оля.
— А чого ви мені замість 400 прислали тільки 200? — запитує.
Надійка починає згадувати обставини вчорашнього вечора.
— Я написала суму до відправки — 400 гривень. Термінал запитав, куди покласти решту. Натиснула кнопку — "На скарбничку". Екран потухнув, а термінал видав папірець.
— Ану покажи, — прошу.
Так і є. Квитанція на перерахунок 207 гривень. "А де ж решта?" — запитання повисає в повітрі.
Після роботи жінка йде до банку.
— Ми не бачимо зайвих грошей, — кажуть там. — Зачекайте кілька днів, доки не заберемо готівку.
Наприкінці тижня телефонують.
— Ваші 194 гривні перерахував собі на телефон чоловік, який був наступний у черзі, — кажуть солодким голосом. — Наші фахівці пробують умовити його повернути гроші до банку.
Ще за хвилину наступний дзвінок.
— Цей чоловік погодився повернути всю суму, — кажуть. — Завтра відправимо її на вашу картку.
Я торжествую. Сподіваюся, що він наговорився від душі.
3 
1
Коментарі