— Ніколи не сердься, коли тебе ображають несправедливо. За ненависть і злобу приходить покарання, — повчала мене колись знайома вчителька. І продовжувала.

— У школі завучка ненавиділа мене тільки за те, що я існую на світі. Ледь не щотижня доводила до сліз. А я знала, що під час випробувань головне — не дати задню. Проблеми зникають, коли перестаєш їх боятися.

Продовження історії було несподіване. Людина, що її гнобила, захворіла й за рік померла.

Починаю шукати аналоги у ­власному житті. Згадую викладачку російської в університеті.

— Стригун, стране не хватает рабочих рук, — говорила. — Вам нечего делать на филфаке.

Я знав, за що мені таке покарання. Колись, після занять, вона зробила групі зауваження.

— Если хотите знать русский язык, — забудьте свой украинский. — На переменах, в общежитии, на улице вы должны говорить исключительно по-русски.

Її ніхто не послухав, а дісталося мені. Взимку Валентина Дмитрівна не прийняла в мене залік. Двічі на тиждень наказала ходити до неї на заняття. Кожний похід перетворювався на муку. Вона впивалася своєю владою, намагаючись принизити мене.

Залік поставила за день до екзамену літньої сесії. Іспит, слава Богу, приймав дід Яценко. Той теж мав мухи в носі. З усієї групи четвірку поставив лише мені. Решті — трійки та двійки.

А це вчора зустрічаю однокурсника. Він велика шишка в університеті.

— А як там Валентина Дмитрівна? — цікавлюся.

— Та нічого, — каже Микола. — Жива-здорова. На пенсії, але має кілька годин факультативу.

— Дивно! — виривається в мене.

— Нічого дивного, — усміхається товариш. — Останні 30 років її життя — суцільні муки. Розвалився Союз, нікому не потрібною стала російська. Її викидали з програми поступово, ніби різали хвоста частинами. Була надія на Януковича, але він її підвів. Часом на Дмитрівну шкода було дивитися.

Увечері, перед сном записую нагадування: зранку зателефонувати Миколі. Нехай проконтролює, якою мовою вона спілкується на перервах.

×