Тягнемо великий алюмінієвий бідон. Володька крекче:
— Ох і важкий, зараза. Цікаво, що там?
— Мед, — кажу коротко, щоби не тратити сили на розмову.
— Та ну, — товариш не вірить. — Давай заглянемо.
Відкриває кришку й лізе в бідон. Мед стікає по руці повільним апетитним струмком. Володька з насолодою облизується.
Де не візьмися, білим вантажним "Мерседесом" вискакує з-за повороту управляюча Ева.
— Закрили бідон і понесли на місце! — командує. Дивиться на Володьчину брудну руку.
— Ходи-но попукай, а тоді неси.
Ми переглядаємося. Не розуміємо, що це значить. Ева дивиться суворо, а товариш губиться. Я здогадуюся, що "пукати" це — сполоснути.
Ми в Польщі на заробітках кілька днів. Мову знаємо кепсько. Час від часу втрапляємо в халепи.
— Я злякався, а вона як поліцай над душею, — попукай, попукай, — миє руку Володька.
Після обіду отримуємо нове завдання:
— Підете на третій поверх, візьмете диван, закинете на футбольні ворота й гарно витріпаєте. Потім занесете назад.
Пробую огризатися.
— Але ж він важкий!
Ева невблаганна.
— То два таких дужих хлопа не закинуть диван? — обурюється.
Дивуюся. "Може, в Польщі тріпають дивани, а в нас — ні", думаю.
Диван — просто бомба. Антикварний, важкий. За 20 хв. ледве стягуємо його на перший поверх. Не уявляю, як закинемо на ворота. Та й складеться він в інший бік. А як тріпати?
Бог посилає нам кухарку Моніку.
— Що ви в біса робите? — дивується вона.
Я розказую про наказ від Еви. Дівчина сідає на диван і заливається сміхом.
— Це — не диван. Це — версалька. Диван — ось.
Показує на килим, що лежить на підлозі.
3 
1
Коментарі
2