По суцільному льоду бреду на інтерв'ю до 60-річного майстра бойових мистецтв. Двір загороджено сіткою. На мене вискакують п'ять німецьких вівчарок. За ними з'являється господар.
— Ось тобі ключ, — каже. — Я собак заберу, а ти мерщій біжи до хати. Там міцно тримай двері.
Прожогом забігаю до будинку.
— За парканом пси тебе не чіпатимуть, — пояснює господар. — А тут — їхня територія. Можуть порвати.
Розповідає, що займається бойовими мистецтвами 45 років. Показує відео спільних тренувань зі світовими знаменитостями. Чорт мене тягне за язик.
— А якісь змагання у вас відбуваються? — питаю.
Майстер дивиться зневажливо.
— Які змагання? Ми ламаємо людину одним ударом.
Ставить мене поруч. Дає в руку три книжки.
— Тримай із правого боку, — каже. — У лівий не битиму, бо там серце. Не бійся, я легенько.
Завдає удару без замаху. Валюся на підлогу, як підкошений. Хвилин із п'ять приходжу до тями. "Боже, куди я потрапив", — думаю. Господар, ніби вибачаючись, пригощає кавою.
— У кожної людини є больові точки, — розповідає.
Знову підводить мене. Прикладає руку до сонячного сплетіння. Помічає, що я напружуюся.
— Ти на мене дивися, а не на руку.
Від удару знову валюся. "Треба тікати звідси", — вирішую. Поглядаю на двері, але згадую про собак.
Тим часом дядько входить у смак. Показує, як він володіє бойовими палицями.
— Ось тут є точка, — каже і злегка вдаряє мене лівіше від шиї. Затерпає все тіло.
Помічаю на стіні самурайського меча. "Як візьметься за нього — тікатиму", — вирішую. Кажу, що треба сфотографуватися надворі. Господар виходить і відводить собак. Я вилітаю кулею. Кілька разів боляче гепаюся на лід, але швидко підводжуся. Заспокоююся аж удома. Відлежуюся весь день.
Наступного ранку згадую, що домовився про інтерв'ю з бандуристкою та стрільцем із лука. Обираю бандуристку.
1 
1
Коментарі
2