Мою тальнівську хату доглядають двоє — сусід Володя й чоловік жінчиної сестри Микола. Я підтримую між ними приховану конкуренцію.

— Сьогодні відкидав сніг, — телефонує Микола. — Бачив, що переді мною був Володя. Пострибав і залишив свої сліди.

Володя працює витонченіше. У середу присилає у фейсбук фото зацвілого сухаря в хлібниці:

— Микола пообідав, — підписує.

У четвер — нове фото. Біля хлібного кусня лежить половина цибулини.

— У Миколи додалося нове блюдо, — коментує.

У п'ятницю дружина збирається в Тальне. Там ночує, а в суботу зранку їде в село до 90-річного батька. Напередодні її від'їзду отримую ще одне фото. Цього разу — порожня хлібниця.

— Микола залишив Надійку без вечері, — пише сусід.

Понад 20 років тому ми з Володею пів року були на заробітках у Польщі. Перший місяць варили привезені з Тального "мівіни". Коли стратегічний запас вичерпався, перейшли на польські супи швидкого приготування. Якогось разу купили в пакеті "борщ український". Вкинули у киплячу воду. Вона стала червоною. Ні запаху, ні смаку. Нічого.

— Знаєш що? — кажу товаришеві. — Вкинь туди вермішель, бо інакше не їстиму.

А потім про наше існування узнав ксьондз Болеслав. Він нагадував мені попа із пушкінської казки про Балду.

— Забираю вас у село Гонскі. Там маю санаторій на березі моря. Платитиму небагато — 150 доларів на місяць. Зате годуватиму від пуза.

Наступного дня всі поляки роз'їхалися по домівках святкувати Великдень. Нам лишили два холодильники їжі. Здається, Володя навіть спав біля них, бо не міг далеко відійти.

В Україну він приїхав у червні. Від жиру щоки розпухли так, що аж очі запливли.

Я шкодую, що не маю фотографії тих часів. Таким знімком Микола пів року міг би шантажувати конкурента.

×