У лівому кутку моєї веранди давно не стоять хокейні ключки. Востаннє я грав років 30 тому. Хокейний сезон у дитинстві ділився на дві частини: доки на річці не було льоду, ми грали на втоптаному снігу вулиці якраз навпроти моєї хати. Як тільки вдаряли морози, стадіон переміщувався на широке плесо Гірського Тікича, трохи нижче греблі.
Я мав найкращу ключку — ризьку, червоно-жовту за 4 рублі 20 копійок. Однокласникам батьки не давали грошей на таку дурницю. Я щотижня клянчив у матері карбованець чи два і купував їм, аби назбиралося гравців на дві команди. До кінця року ключок накопичувалося до десятка.
— Якби не твій хокей, я б купила кольорового телевізора, — казала мама.
Найпринциповішим суперником був Володя Дорофєєв. Він завжди грав проти мене й ніколи не змирявся з поразкою.
Якось старші хлопці викликали нас на бій. Грали на снігу. Це була не гра, а побиття. Вищі й здоровіші, вони штовхали нас немилосердно, заявляючи, що це — силова боротьба. Ми поступалися 1:8, а єдиний гол забив Володя Дорофєєв. На останній хвилині мене затисли в кутку майданчика. З відчаю я замахнувся, вдаючи, що проб'ю. Воротар суперників — Славко Піховшек — єхидно крикнув:
— Ану ж пробий, слабачок!
Шайба влетіла у ворота, а Піховшек навіть не смикнувся. Капітан суперників Олег Дяченко дав йому смачного запотиличника:
— Цього гола, Сяво, могло не бути, якби не твій язичок.
За тиждень на льоду ми розкатали суперників, як дітей. Удвох із Вовкою Дорофєєвим забили більшу частину голів. Це була остання наша гра. Згодом Володя виїхав із Тального.
Зараз старі ключки лежать зваленими в сараї. Натомість у кімнаті є гарний кольоровий телевізор. Коли там показують Славка Піховшека, я розумію, що ми з Вовкою таки поступилися в силовій боротьбі.
3 
1
Коментарі
1