Із Черкас на Тальне йдуть два дизелі — ранішній і вечірній. Зараз не їздять, бо карантин. Я надаю перевагу ранішньому — там людей менше, ще немає втоми від дня, що минає.

Найбільше люблю приїздити ранньої осені. Об 11-й я в Тальному. Всі поспішають вибратися на дорогу, бо там автобуси, попутки й усе таке. А я з псом Мажором йду стежкою під колію.

Від заводу мінеральної води дорога різко звертає вниз. На повороті вулиці Вокзальної видно золоті бані церкви Петра й Павла. Ще 100 метрів — і буде яблуня — Сніговий кальвіль. Господарі ніколи її не обривають, і я перебігаю на той бік дороги й струшую кілька яблук.

Їх вистачає до кладки через Гірський Тікич. Мажор обережно ступає по дошках і про всяк випадок зиркає по боках.

За кладкою — дві дороги. Праворуч — ґрунтова повз річку. Прямо й догори — стежка, якою можна вийти до церкви. Вздовж стежки, просто над глибоким урвищем — старе єврейське кладовище. Маю фото, де я, 7-річний, стою біля одного з могильних каменів із написом на ідиш. Коли приїжджаємо із 16-річною донькою, Світлана просить піти стежкою. Хоче стати на тому самому місці. Не варто — урвище обсипалося й камінь давно звалився додолу.

Дорога нагору починається біля пагорба Слави. Тут колись стояла церква, де була похована Софія Потоцька. Комуністи перетворили храм на пекарню. У дитинстві ми з хлопцями поверталися вночі з літнього кінотеатру. Запах свіжого хліба так бив у ніздрі, що ми вибігали на гору й стукали у віконце.

— Тьотю, — просили сльозливим голосом. — Дайте буханку!

Потім рвали теплий хліб пальцями і, здавалося, щасливіших за нас немає в цілому світі.

На розі Шкільної вулиці Мажор зупиняється. Відпускаю його з повідця, і він мчить до своїх собачих друзів і подруг. Я ж нікуди не поспішаю. Із друзів дитинства на вулиці лишився лише Сашко Костенко. Решта — в могилі. Одні давно, інші — ось щойно. Зникли з життя, ніби камінь зі старого єврейського кладовища.

×