Після прогулянки із собакою не люблю чекати на ліфт. Якщо кабіна не приїжджає відразу, піднімаюся сходами. Благо, шостий — не шістнадцятий.

— Батьку, — говорить донька. — Не тягай собаку сходами нагору. Йоркширські тер'єри — сердечники. У Мажора може статися інфаркт.

Після зауваження поринаю в спогади. У дитинстві не мав кращого друга, ніж Сергій. У нього був лютий пес. Жука нічим не можна було пройняти. Часом я крав у матері котлети й носив йому. Жук з'їдав, але у двір не пропускав. Гавкав, гарчав, шкрябав лапами землю, показував жовті зуби й рвався до мене. Сергій заганяв його в будку й наступав ногою на ланцюг. Лише тоді я заплющував очі й пробігав.

А потім Жук раптово постарів. Осліп. Господарі відв'язали його. Кілька тижнів собака бігав, тикався мордою в стіни й паркани і ні разу не гавкнув.

Я робив домашнє завдання. Глянув у вікно. Жук біг вулицею й раптом спинився. Хвильку постояв, упав і засмикав лапами.

Я вискочив надвір. Погукав Сашка Полякова. Він працював лікарем у російській тюрмі й саме приїхав до батьків у відпустку.

— Інфаркт, — сказав Сашко. — Віджив своє.

Він подзвонив батьку Сергія. Той відтягнув Жука до паркану. Пес так і пролежав дотемна.

Зранку я вискочив за хвіртку, щоб іти до школи. Вздовж вулиці стояли наготовлені для сміттєвоза два повні відра. А з третього стирчали задні лапи Жука. Хвіст у відро не помістився й окремо звисав на землю.

Спогади такі сильні, що не втримуюся й переповідаю історію про Жука за вечерею. Жінка сердиться й виганяє мене з-за столу. Йду в іншу кімнату і вмикаю новини. Повідомляють про смерть представника Росії в ООН Віталія Чуркіна. Того, що три роки сходив люттю на Україну.

— Інфаркт, — каже ведуча. — Найближчим часом небіжчика доправлять на батьківщину.

×