За часів СРСР ми з дідом Поляковим були фанатами футболу по телевізору. Вмощувалися перед "Електроном" і насолоджувалися грою. У найкритичніші моменти сусід навіть дриґав ногою, ніби сам хотів забити гол.
Якось я признався, що хочу побачити футбол на стадіоні.
— Не будь дурним, — відмовляв Олексій Дмитрович. — Восени 1969 року я теж уперше пішов на стадіон у Києві. Саме приїхала знаменита "Фіорентина". У столиці все пішло шкереберть. Спершу згори кинули по мені якимось сміттям. Згодом італійські фанати запустили ракету й вона вбила людину на протилежній трибуні. До всього я заблудився і ледве знайшов наш автобус. Додому їхали всю ніч. На ранок почувався так, ніби мною чорти горох молотили. Відтоді прокляв і той стадіон, і ту "Фіорентину".
Я студентом таки наважився поїхати в Київ на футбол. Якраз прилетіла злощасна "Фіорентина".
Поляков мене відмовляв щосили:
— Юрко, сиди вдома. Тут же повтори є. Тепло, затишно, ніхто не кричить. Повір мені, "Фіорентина" виграє.
Того вечора було три градуси морозу. На стадіоні я замерз на кістку. Від холоду зникли всі бажання. Дивитися з другого ярусу, як десь унизу метушаться на полі гравці, не було сил. Раптом Бог показав мені вихід. Я побачив оператора із відеокамерою, що знімав матч для телебачення. Став біля нього і почав дивитися зображення, яке йшло на екран. На відміну від решти глядачів, бачив крупний план і всі повтори. Одне було погано — "Динамо" знову програло за сумою двох матчів.
У Тальному соромно було глянути діду Полякову в очі.
— То де дивитися краще? — торжествував Олексій Дмитрович. — На стадіоні чи біля телевізора?
Я не знайшовся, що відповісти. Хіба поясниш літньому чоловікові, що дивився матч по телевізору, але змерз на стадіоні.
1 
1
Коментарі