Дєвушка

У міграційній службі Придніпровського району Черкас товчеться десяток людей. Усі хочуть отримати закордонний паспорт. Ми з дружиною привели доньку. Такий порядок: для видачі паспорта неповнолітнім треба присутність обох батьків. Донька рветься до віконця, де черга мала.

— Ні, доню, — кажу. — Це приватна структура. Тут дорого. Ми підемо в державну.

У державну черга більша. Поки Світланка з дружиною вистоюють, я знічев'я розглядаю написи на інших дверях. На вхідних табличках інколи пишуть надзвичайно цікаві речі. Згадую, як колись у дитячій стоматології побачив напис: "Лікар Беззубенко".

Мої передчуття не підводять.

"Сектор боротьби з нелегальною міграцією та видворення з країни". Черг до дверей немає. У секторі трудяться двоє людей. Обидва — головні спеціалісти з питань видворення. Одного звати Святослав.

Із кабінету довгий час ніхто не виходить. Уявляю собі кремезного Святослава з оселедцем на голові й сережкою у вусі. Ніби він повідомляє усім нелегальним мігрантам, що "іде на ви".

Мої роздуми перериваються раптово.

— Тату, ти не чуєш? — сердиться донька. — Наша черга підійшла.

Заходимо в кабінет. Чиновниця складає довжелезний список, що маємо зробити. За один день явно не встигнемо. А я сьогодні обов'язково мушу повертатися в Тальне.

— Не маєте часу? Так просіть дєвушку, вона вам поможе, — каже чиновниця.

Дєвушкою виявляється працівниця приватної структури. Вона — сама люб'язність. Із тої категорії людей, яким хочеться якомога швидше віддати власні гроші.

— Ці люди тут уже давно, тому я оформлю їм без черги, — повідомляє.

Моя місія майже ніяка — я лише раз розписуюся в бланку. Дружина з посмішкою віддає 750 гривень. Дєвушка із посмішкою їх приймає.

— У лютому заберете паспорт, — каже.

Розкланюємося.

— Яка приємна людина, — ділиться враженнями дружина дорогою додому.

— Звісно. Ми ж їй переплатили половину суми.

Уночі мені сниться Святослав, який видворяє з країни усіх "кровосісів".