Умінню моєї старшої доньки потрапляти в халепи навіть я позаздрю. У часи її навчання в Черкаському університеті страшно було знімати слухавку.

— Батьку, я сіла не в той дизель, — голос Іри тремтів. — Їду в протилежний від Тального бік. Що робити?

Я орієнтувався миттєво.

— Потяг зупиниться через п'ять хвилин, — кажу. — Вискакуй із нього і біжи на автобусну зупинку. Там сідай на автобус номер дванадцять і повертайся на вокзал. Може, ще встигнеш.

За півгодини знову дзвінок.

— На вокзалі побачила, як від'їжджає останній вагон. Грошей більше не маю.

— За півгодини буде поїзд Черкаси — Львів, — зорієнтовую. — Сідай у нього. 50 гривень скину тобі на картку.

Наступного разу на автостанції у Тальному Іра купила квиток до Черкас. А сіла в автобус до Умані.

— Втикала в телефоні, — пояснювала. — На дорогу не дивилася. Коли побачила табличку Леґедзине, похолола. Зараз стою за селом. Зроби щось, бо швидко темніє.

Я обдзвонив знайомих. Ніхто не хотів їхати: той випив чарку, у того — машина поламалася.

— Ти ще довго? — підганяла Іра. — Може, мені в полі ночувати?

Зрештою найняв таксі. Переночувала вдома.

Зараз Ірі 25. Минулого тижня їде автобусом зі Львова до італійського Мілана. Останній раз розмовляємо об 11-й вечора.

— Стоїмо на кордоні, — каже. — Лягай спати, не переймайся. Думаю, за годину поїдемо.

О шостій ранку телефоную.

— Ми ще стоїмо, — у доньки заспаний голос. — У водія закінчився термін дії паспорта. Фірма прислала якогось стажера. Дядько ще ніколи не був за кордоном. Каже, їхатиме за навігатором.

Залишки сну з мене остаточно злітають. Боюся, щоби цей стажер із навігатором знову не привіз її у Леґедзине.

×