Дорога з гори

У Тургенєва є жахлива фраза: "Дорога пішла з гори, старий".

Востаннє я читав його вірші в прозі ще студентом. І ось учора пригадалося: "Свої хвороби, хвороби близьких, холод і морок старості. Усе, що ти любив, - гине. З гори пішла дорога".

Стало страшно. Мені 44 роки. Кращі літа, напевне, вже позаду. Дні безмежного, безоглядного щастя, дитинство, юність, любов і розлука з коханою, народження дітей. Усе вже пройдено й пережито. Що далі? Слава Богу, жива ще мама, здорові діти. Але дорога пішла з гори.

Не міг заснути, доки не пригадав іншу дорогу. Червневої ночі 1999-го я йду з Кошаліна до села Гонскі 25 кілометрів. Це в польському Помор'ї. Ксьондз Болеслав, в якого копав рови, поїхав до Бидгоща на прощу до папи Івана-Павла. Зустріти мене нема кому. Ночувати на вокзалі не хочу, 40 злотих на таксі нема.

Цією дорогою йду вперше. Як тільки заходжу в ліс, ніч наступає блискавично. Насуваються сумніви й страх: "Що я роблю сам-один цієї темної ночі в чужій країні?"

Так минаю село Мєльно. "Хоч би правильну дорогу вибрав", - думаю. Низьким утробним голосом десь поруч загавкав пес. Я його не бачу, але чую, що він близько. Потім ще один... і ще один. "Ось вона, доля заробітчанина, - молюся: - Господи, не допусти, щоб посеред поля мене загризли пси". Пришвидшую ходу. Собаки гавкають, але відстають. Виходжу на невелику гору. З неї видно маяк.

"Як я про нього забув?" - дивуюся. У Гонсках найбільший на всю польську Балтику маяк - лятарня морска. До села ще кілометрів 8, але тепер я не заблуджуся. Від того світла стає світло на душі. Решту дороги пролітаю миттю.

Згадуючи це, засинаю. Зранку дзвоню своїм черкаським родичам. Вони давно збиралися до мене на новосілля.

- Якщо надумаєте купувати подарунок, купіть настільну лампу у вигляді маяка, - кажу.

- Пізно, - відповідають. - Ми вже купили великого плюшевого собаку.