четвер, 13 лютого 2020 17:00
Юрій Стригун
Юрій Стригун
Юрій Стригун

Дідусик

Наші робочі столи стоять поряд. Сергій мимоволі слухає мої розмови.

— А хто такий дідусь? — питає. — Ти йому часто дзвониш.

Усміхаюся. Колись мій стіл стояв поряд зі столом Віталія. Зими тоді були сніжними, не те що тепер. Наталка і Віталій пішли писати репортаж, як люди падають на слизькому спуску в Черкасах. Повернулися через дві години.

— Віриш, Юро, хоч би хто впав, — виправдовувався Віталій. — Годину простояли, змерзли, як цуцики. Кажу Наталці: "Я впаду, а ти мене фотографуй".

Віталій скинув шапку, викачався в снігу й почав позувати. Народ, що проходив повз, вернув обличчя, відчуваючи підставу. Наталка фотографувала.

Газета з фото Віталія пішла передплатникам. Я й забув би про це, якби не покійна мати. Фото її обурило.

— Що за народ? Дід упав, аж шапка злетіла, а йому ніхто руки не подає.

Ще раз подивився знімки. Видно лише Віталієву лисину. Не зрозуміло: чи то чоловік, чи дід. Відтоді дражнив його "дідусем".

Наступного літа Віталій узявся написати статтю про начальника відділу освіти — затятого рибалку.

Матеріал вийшов цікавий, але не було фото. Товариш не розгубився: купив у магазині коропа, взяв із дому вудки й поїхав фотографувати начальника. Однак той пішов у відпустку. Рибу поклали на три тижні в морозилку.

Десь у вересні дочекалися головного освітянина. Повезли на Дніпро, дали вудку й зробили десяток фото. На кожному короп виглядав однаково — задубілим.

Коли номер здали, Віталій дістав тормозок — гречану кашу зі смаженою рибою.

— А коли ти встиг коропа засмажити? — дивуюся.

Товариш копилить губу.

— Ти що? Це свіжак! Я його вчора спіймав. А того, що на фото, викинув. Він же старий. Можна сказати, дідусик!

Віталій усміхається й кладе мені на тарілку шматок риби із широким хвостом.

Зараз ви читаєте новину «Дідусик». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі