У магії цифр є щось заворожуюче.

Пишу про колишнього футболіста Віктора Серебряникова — зірку "Динамо" 1960-х. 12 листопада 1969 року кияни грали в Кубку чемпіонів із "Фіорентиною" із Флоренції й програли при 100 тисячах глядачів — 1:2. Єдиний гол у киян забив Серебряников.

Дивлюся на дату смерті — Віктор помер 12 листопада. За 45 років після матчу.

Згадую іншу дату. 16 серпня 1941-го німці вивели за ліс дорогою на Умань дві з половиною тисячі євреїв із Тального на Черкащині. Стріляли й одразу закопували. Вночі з могили вибралися двоє хлопців. Помітили, що внизу щось ворушиться. Витягнули 2-річну дівчинку з пораненою ногою. Посадили її на стіжок сіна, а самі заховалися.

Дитину, яка плакала, помітила жінка поліцая Євдокія Клембещук. Хотіла забрати, але нагримав чоловік. Понесла бездітним сусідам Васильцовим. Ті назвали Олею й три роки ховали дитину то в лісі, то на горищі, то в купі гною.

Якось о другій ночі хтось постукав у вікно.

— Ми лежали разом. Мама піднялася й лише встигла накинути на мене ковдру, — згадувала Ольга. — Поліцаї перерили хату. А ковдру не зачепили. Я під нею й не ворушилася.

Відтоді Оля боялася гостей. Коли заходили, лізла під стіл і стягувала скатерку.

Після війни її відшукала рідна тітка. Забрала в Умань, вивчила. Її правдиву історію розповіла після смерті прийомних батьків.

— А що було з тими хлопцями, які витягнули Олю з ями? — запитую голову єврейської громади Тального.

Валентина Тітлер зітхає.

— Одного німці вбили одразу. Другий — Мейєр Макаровський пішов на схід. Перейшов лінію фронту. Жив у дитячому будинку. У 1970-х рвався в Ізраїль. Виїхати зміг лише в останній рік існування Союзу. Прибув на святу землю і помер.

Риється в паперах, уточнює дату смерті. Я не вірю своїм очам — 16 серпня. Через 50 років після розстрілу.

×