Без крові

Зранку переглядаю новини. Вважав себе знавцем історії спорту, але ця валить із ніг: "Кров у басейні. Історія найвідомішого матчу з водного поло".

Відкладаю все і занурююся в читання. У жовтні 1956 року угорські спортсмени на високогір'ї готуються до Олімпіади в Мельбурні. Наприкінці місяця в Будапешті спалахує повстання. Радянський Союз кидає туди армію. Спортсмени ізольовані й майже нічого не знають. У листопаді прилітають до Австралії лайнером із Праги. Найперше — купують газети. Взнають, що повстання потоплене в крові. На церемонію відкриття збірна Угорщини виходить у траурних пов'язках.

6 грудня у півфіналі водного поло Угорщина грає проти СРСР. У зал на чотири тисячі глядачів набивається вісім. За хвилину до завершення угорці виграють — 4:0. У росіянина Валентина Прокопова здають нерви. Він кидається на Ервіна Задора. Ударом кулака розсікає тому брову. Кров ллється з рани. Розгублені судді не знають, як діяти. Угорець пливе, залишаючи за собою червону смугу.

Глядачі шаленіють. Плюються у воду, кидають монети, паперові стаканчики, намагаючись влучити бодай у котрогось із росіян. Ті збиваються в купку посеред басейну. Здається, ще мить — і натовп роздере їх. Поліція рятує збірну СРСР. Матч зупиняють, Угорщині присуджують перемогу. На ранок усі світові видання виходять із фотографією закривавленого Задора.

Я кілька хвилин переварюю прочитане. Зрештою, закриваю сторінку й повертаюся до новин. "Угорщина й далі блокуватиме Україну на засіданнях НАТО". Наступна ще гірша: "Спікер російської Держдуми Володін отримав листа від угорських депутатів, які просять його спільно боротися за права національних меншин в Україні".

Як швидко вони порозумілися, думаю. І, головне — без жодної крові.