У кожному місті свої дивацтва. Недавно приїжджаю до Одеси. Винаймаю номер у готелі неподалік Привозу. В обід маю бути на базі "Чорноморця", що в приміському Совіньйоні. Їду туди вперше. Приходжу на зупинку, чекаю на маршрутку № 220. За кілька хвилин з'являє­ться автобус. Та не зупиняючись їде далі. Запитую в людей, чому проїхав.

– Откуда ж ему знать, что вы едете на Совиньйон?

Наступному махаю рукою. Сідаю й намагаюся передати 2,50 грн за проїзд.

– До Совиньйона? – перепитує жінка. – Еще рано.

Знову дивуюся. Помічаю, що й зупинок не оголошують. Їду хвилин зо 5 і, як чесний громадянин, знову намагаюся передати злощасні 2,50.

Цього разу на мене гарчить весь автобус.

– Еще не Совиньйон! Заберите деньги и не морочьте голову.

Затихаю і спостерігаю. Виявляється, розплачуються перед тим, як виходити. Якщо не маєш грошей, кататимешся до вечора.

Я ж не знаю, де моя зупинка, думаю. Сідаю ближче до водія. Прошу стати біля бази "Чорноморця". Минає ще хвилин з 10. Раптом ліворуч бачу базу, що повільно пропливає за вікнами. Прошу зупинити, даю гроші й вискакую.

На зворотному шляху знову боюся – цього разу можу проїхати Привоз. На щастя, жінка на сусідньому сидінні підказує, де зійти.

Наступного ранку повертаюся додому. Як досвідчений одесит, стаю біля водія. Бачу автостанцію, розраховуюся й виходжу. Увечері вже в Черкасах. На першій зупинці під'їжджає величезний, ніби океанський лайнер, автобус. До мене підходить кондуктор. За хвильку чую в динаміку приємний жіночий голос: "Автобусний парк. Наступна зупинка – вокзал". Такій дрібничці радію лише я. Для решти пасажирів нічого особливого не відбувається. Звикли, гади, до цивілізації.

×