Розлучений

– На тобі цукерочку! – перепиняє незнайомий чоловік, коли з 3-річним сином повертаємося з магазину.

Літо дитина проводить у моїх батьків. Придивляюся до незнайомця, бо в невеликому селі майже всіх знаю.

– Та я не місцевий, двоюрідний брат вашого сусіда Миколи, – пояснює. – Ви мене раніше, мабуть, не бачили, бо рідко приїжджав. А тепер часто гостюватиму. Микола – розлучений, я теж. Давайте знайомитися – Іван.

Чому Микола розлучений, наче знаю. Каже, через тещу. Його колишня дружина вважає: розійшлися через свекруху. Нині покійну.

– Думав, із дружиною все життя проживемо, – каже Іван. – Та не судилося. Як женилися, дуже любив її – на руках носив, ноги-руки цілував. Вона головним економістом на заводі працювала, я був простим інженером. Не думав, що на мене увагу зверне, але звернула. То ми разом на роботу, разом із роботи, літом – море, Карпати. Романтика була нереальна. Дітей чотири роки не мали, а тоді Іра сина народила. Він дорослий уже, одружений, а малим був на вашого схожий. Я ж не просто так до вас підійшов. Свого згадав, – витирає сльозу. – Два роки тому в Іри інсульт стався, прямо на роботі впала. Поки лікарі приїхали, їй усю праву сторону відняло. Чекали, що попустить – не попустило. Тепер напівпаралізована лежить, із ложечки годувати треба. Кажу: "Ірусику, я тебе дуже любив, але більше так не можу". Правда, життя ж одне? Не можу до кінця своїх днів памперси за нею виносити.

Розмову обривають церковні дзвони.

– О, хтось помер, – констатує Іван.

Тепер розповідаю я: хоронять жінку, яка 30-річною залишилася вдовою. Так побивалася за покійним чоловіком, що заробила інфаркт. За життя до неї не один кавалер сватався. Та всім відмовляла. Турбувалася, що з таким діагнозом довго не проживе.

Нещодавно їй виповнилося 65.