До паспортного столу рідного райцентру Городок на Львівщині заходжу з братом, щоб у документ вклеїли фото його 25-річного. Мав зробили це торік. Але все якось не до того було.
– То буде не раніше, як за тиждень. Але якщо вам треба швидше…
Упізнаю начальницю Олександру Михайлівну. Перетнулася з нею три роки тому, коли змінювала паспорт на новий із чоловіковим прізвищем. Час підганяв, бо на його підставі мала отримати закордонний – для весільної подорожі.
– У нас бланків немає, – сказала тоді паспортистка. – Ну, не зовсім немає, кілька лишилися, – на аркушику написала "100". Купюра зі Шевченком із мого гаманця мігрувала у шухляду робочого столу Олександри Михайлівни.
– Ви ж розумієте, це гонорар. Це як журналістам за статті платять.
У нас бланків немає. Ну, не зовсім немає
Не пояснювала їй, що щойно заплатила не за статтю, а за її порушення.
Брат каже, що йому неспішно. Іде в касу платити штраф. Коли повертається з квитанцією, Олександра Михайлівна розмовляє по телефону:
– Коли ти хочеш іти на базар по огірки та помідори? Сьогодні? Може, краще завтра? Та я теж пішла б, але грошей зараз не маю.
Під дверима паспортистки сидить бабуся із сусіднього села.
– Я свій паспорт загубила, тепер треба новий. Зайшла до неї в кабінет, вона мені щось на листку написала. А я окуляри вдома лишила. Питаю, що треба. Почала щось шепотіти. Я тепер не зовсім добре чую. Вона тоді сказала в коридорі її почекати.
Наступного дня Олександра Михайлівна на місцевому ринку купувала огірки й помідори. Видно, бабуся таки знайшла окуляри.
1 
1
Коментарі
17