Земля

Це наша земля. У яку вростаєш по коліна, по пояс, по плечі. На якій стоїш і з якої ніколи не підеш. Яка підіймається в небеса і падає на тебе почорнілим дощем, чіпляється до рук і вплітається в твої запахи.

З неї дихають наші померлі, їхня кров тече в наших деревах, їхні спогади сочаться в яблуках, які падають додолу, прагнучи її торкнутися. Шепіт предків ти чуєш крізь вітер, тишу, буревій.

Ця земля зрошена нашою кров'ю, сльозами, дощовою водою, розталим снігом. Вона – наша любов. Ми її не віддамо.

Ми – дерева, які пустили коріння в цю чорноземну м'яку нескінченність. Коріння, що переплелися між собою, тримаючи одне одного за руки. Ці коріння йдуть углиб, до серця планети; ти ніколи їх не відрубаєш і не зламаєш. Бо ти, вороже, не знаєш, що таке коріння. Ти, вороже, не знаєш, що це таке – бути на своїй землі.

Наші люди стоять у ній по коліна, по пояс, по плечі. Вони – скіфські статуї, вкопані на тисячоліття. Вони – її діти, що дістають від неї сили крізь свої босі ноги. Вона не втомлюється їх народжувати. Вона для них – мати, кохана, сестра, всесвіт. Вона для них – їжа та вода, день і ніч, сон та яв. Навіть коли вона їх забирає, тих, хто стікає кров'ю, хто знищений голодом, хто розтрощений у своїх квартирах півтонними російськими бомбами, – ця кров дає їй сили народжувати ще й ще, цих людей-велетнів, цих людей із каміння.

Ми захищаємо свою землю, а вона захищає нас. Стогне під ударами наших сердець, але знає, що дасть їх іще більше – більше сердець, більше душ, більше рук, більше очей. Ми знову крізь неї народжуємося. Припадаємо вухами до її теплого тіла і чуємо її пісні. З них сплітаємо свою музику.

Наш ворог любить смерть. Він закоханий у її холодний, знеживлений морок. Він перетворює людей на мерців. На бездушні автомати. На слухняних рабів, які уміють жити тільки під чиїсь накази. Які уміють бути тільки володарями чи рабами. Які не знають, що таке дружба і партнерство. Що таке рівність і горизонталь. Наш ворог – породження некрофілії. Збоченої любові до знищення.

Він ненавидить свободу. Не розуміє, як це – бути вільним і визнавати свободу іншого. Бути вільним і робити щось спільне разом. Для нього свобода – це зброя, яка його вбиває. Для нас свобода – це повітря, яким ми дихаємо. Це кров у наших тілах. Це мова, якою ми формулюємо наші слова.

Наші вороги не знають, що таке своя земля. Вони живуть на суходолі, а не на землі. Вони не знають, як турбуватися про своє, а тому так прагнуть загарбати чуже. Все, чого вони торкаються, перетворюється на пустелю. Вони мають ненависть до того, що зростає саме собою. До того, що дарує життя.

Наш ворог не знає кордонів свого. Він хоче захопити все, бо він любить ніщо. Він втратив свою імперію і намагається її відновити. Але це його остання потуга. Пересування старого немічного тіла, яке досі думає, що воно може когось уполювати. Що воно може відірватися від землі у високому стрибку.

Але тут, на нашій землі, на нього чекає смерть. І це буде смерть самої смерті, бо наш ворог – це царство знищення. Він не знає, що земля має силу. Що вона теж воює. Що вона ненавидить тих, хто її не цінує. Хто звик скрізь бути чужинцем.

Будь зі мною сьогодні, каже нам наша земля. Будь зі мною завтра, і потім, і вічно. Торкайся мене, вирощуй зі мною, їж від мене, пий від мене. Відчуй, як б'ється моє серце. Відчуй, як стискаються мої легені. Я теж дихаю і живу. Я теж бачу сни. У цих снах я бачу вас. І мертвих, і живих, і ненароджених. Я приймаю ваші життя в себе. Я народжую із себе життя нові.

Будьте зі мною завтра, і потім, і вічно, каже нам наша земля. Будьте зі мною.