Простір нашого життя може сказати про нас більше, ніж думаємо. Візьміть, наприклад, радянські й пострадянські двори. Багатьом вони дали особливе дитинство: час вуличних бійок і протистоянь.

Подвір'я радянських багатоповерхівок були ще однією реінкарна­цією "вулиці" – того великого простору поміж висотними мурашниками мегаполісів, який нікого не захищав, але всім кидав виклик. На "вулиці" ти дорослішав, входив у компанії, мав перший досвід захоплень. Там відбувалися твої перші кулачні бої.

Ця пізньорадянська і пострадянська "вулиця" дала багатьом із нас прості цінності: є твій двір, а є – чужий. Є твій район, а є – інший. У "твоїх" зростали перші зграї, поставали перші лідери, відбувалися перші бійки за владу. І згодом ці зграї йшли на інші зграї. Спочатку граючись у "солов'я-розбійника". Потім серйозніше: "стінка на стінку".

Вуличні бійки сформували велику частину чоловічого населення нашої країни. Вони виплекали особливі цінності: не відступати і не здаватися (це добре), але у будь-якій незрозумілій ситуації давати в морду (і це зле). Вулиця виховала солодке бажання наваляти і не давала жодного іншого способу виявити найкращого. Сильному – все, слабкому – нічого: це одвічне правило первісних суспільств. І в цьому сенсі пострадянська вулиця також була "первісним суспільством".

Американське та європейські суспільства в той час розвивалися за іншою логікою. Америка – особливо "одноповерхова" – організована навколо приватних будинків, а не багатоповерхівок. "Дворового життя" мешканців мікрорайонів тут бути не може, діти й підлітки соціалізуються у школах. Там теж є суперництво, але воно має чітку структуру: школи стають командами, із бейсболу, наприклад. Змагаються в турнірах, і найкращим стає той, хто найкраще грає за правилами, а не б'ється без них.

У Західній Європі, особливо в Німеччині, Друга світова війна породила тривалу алергію до насильства: у німецьких школах дітей учать уникати хуліганів, а не протистояти їм. В ієрархії критеріїв, за яким визначають найкращих, насильство в європейських суспільствах відійшло далеко на другий план, поступаючись мистецтву домовитися та роботі інституцій.

Кожна модель має плюси й мінуси. Американська модель змагання робить протистояння системним, впорядкованим і зрозумілим. Але витискає тих, хто програв, лузерів, на дно суспільства, позбавляючи їх шансів піднятися вгору.

Європейська модель уникання насильства дає значно більше шансів слабшим і беззахиснішим. Вона втілила стару думку про те, що справедливе суспільство – "інклюзивне", для всіх, зокрема й для слабких. Але ця європейська модель стає безсилою, коли хуліганів занадто багато. Або коли хтось із них стає, наприклад президентом однієї з країн Євразії.

Коли західний світ наново відкривав романтику вуличних боїв, наприклад із "Бійцівським клубом" Чака Паланіка-Палагнюка або з "Бандами Нью-Йорка" Мартіна Скорсезе, наше суспільство тільки знизувало плечима: це було чимось давно зрозумілим. Ми ж знаємо, мовляв, що справжній чоловік повинен уміти битися, до крові, тримати удар, бути безжальним, жити за логікою "бий, або тебе поб'ють".

Ця логіка дає змогу вижити в джунглях. Але проблема в тому, що будь-який інший світ вона перетворює на джунглі. Навіть світ, який хотів би бути схожим на античний поліс чи хоча би бейсбольний турнір.

Наші чоловіки виросли на вулицях і зберегли виплекане нею бажання комусь наваляти. Вони потім ідуть у бізнес, парламент, політичні партії – але мають ту саму ментальність вуличних бійців. Ми тільки починаємо звикати до думки, що можна спробувати порозумітися, розділити сфери відповідальності та здобути благо для всіх. І що суспільство – це щось інше, ніж вулична бійка.

Від того, чи зможемо змінити наш "вуличний код" на щось прогресивніше і гуманніше, залежить багато. Наприклад, те, чи зможемо об'єднуватися не тільки проти чогось, а й за щось. За спільне благо, приміром

×