Коли Йоганну Вольфґанґу Ґете було 37 років, він утік із Ваймара в Італію. Таємно, несподівано, немов злодій. Утік не від небезпеки, а від спокою: тут, у столиці герцогства, все було надто добре.
Ґете обожнювала публіка та місцева аристократія. І герцог Карл-Август, який привів його до двору: йому було 18, Ґете – 25 років, вони стали найліпшими друзями. І герцогиня Анна-Амалія, мати Карла-Авґуста: їй було 36, коли вони познайомилися; можливо, їх поєднувало щось більше, ніж дружба. Він мав найвищу з державних посад, можливих для бюрґера – справжній таємний радник. Міг впливати на формування військ, будівництво доріг, театральний репертуар; почувався в безпеці й насолоджувався свободою.
Але він утік. О третій ночі, нікого не попередивши. Придумав собі інше ім'я Йоганн Філіп Мьолер, іншу професію – художник, вік – зробився на 10 років молодший. Увів в оману всіх – і найліпшого друга, і кохану Шарлотту фон Штайн, придворну даму Анни-Амалії, Ґетеву ціложиттєву співрозмовницю.
Чому він наважився на втечу? Бо хотів побачити Рим. "Велику красу", La grande bellezza, як потім скаже Паоло Сорентіно. У листах під час подорожі обіцяв, що повернеться за місяць, а повернувся за два роки.
У цій втечі – великий парадокс. Ґете тікає з протестантського Ваймара в головне місто римо-католиків. Тікає з культури, зосередженої на слові – до культури, зосередженої на формі. З Риму він пише, що "народжений заново" (його протестантські друзі навряд чи цьому зраділи би), але він точно навчився "бачити заново". Мабуть, один із головних талантів зрілого Ґете – це вміння бачити, вміння писати так, немов малюєш картину. Потім він напише "Теорію кольорів": трактат, у якому доводитиме, що колір – це творіння двох принципів: світла й темряви. Тут він теж намагатиметься зрозуміти, що це означає – бачити.
Після Ґете Італія продовжить бути важливою для німецької культури. Ернст Теодор Амадей Гофман постійно даватиме своїм німецьким персонажам італійських двійників: поїхати в Італію означало опинитися у світі навиворіт. Ніцше протиставлятиме італійську музику культові Ваґнера в Німеччині. Томаса Манна неможливо уявити без "Смерті у Венеції".
Ґете, можливо, задав цей формат: його втеча до Риму була втечею до Протилежності. До іншого полюса свого життя. Німеччині аскези потрібна була Італія насолоди. Ґете "бурі-і-натиску" потрібні були спокій і форма.
Естетика "бурі-і-натиску", Sturm-und-Drang, з'явилися в Європі у 1770-х, разом зі "Стражданнями юного Вертера". Ґете пише цей текст у 24 роки – і він зробить його популярнішим, ніж сучасні рок-зірки. Історія про нещасне кохання, що закінчується самогубством, стає народженням нової літератури. "Вертер" приведе його у Ваймар – через нього герцог вважає Ґете генієм, і зробить усесвітньою знаменитістю. Всемогутній Наполеон читає сентиментальний текст про слабкість закоханого хлопця сім разів – неймовірно, правда?
Однак життя Ґете – це хвилі. Через сім років після "Вертера" він знущається з сентиментальної літератури й насолоджується практичним життям. Йому 30, він любить земні речі, пише мало, стає управлінцем.
Однак мине ще сім років – і прийде нова хвиля. Втеча в Рим була її символом. Від практичного життя назад до естетики. Від землі назад до небес – чи принаймні до міста, до цих небес найближчого.
Чому все це важливо для нас? Бо Ґете як ніхто відчував, що в житті інколи важливо шукати великої Протилежності. Адже життя часто виштовхує нас із рівноваги, й аби себе збалансувати – треба стрибнути до іншого полюса. Людина схожа на маятник: ніколи не досягнеш центру, якщо не прагнеш протилежної точки.
Ґете знав, яким важливим для людини є ритм. Ритм тіла, ритм свідомості, ритм епох у житті. Він відчував, що неможливо підпорядкувати життя одному-єдиному принципу. Бо є ризик, що цей принцип перетвориться на каміння – міцне, але неживе. І щоб уникнути смерті й автоматизму, треба інколи тікати. Не від чогось, а до чогось. До іншого полюсу. До точки по той бік твого горизонту
1 
1
Коментарі