Якщо ви стежите за сучасним джазом, то могли помітити появу нового вундеркінда. Його звати Джейкоб Кольєр. Він британець, йому 24 роки, однаково добре грає на клавішах, гітарі, ударних, контрабасі, експериментує з гармонайзером: це коли свій голос ви можете розділити на різні ноти – і звучати як хор, співає, пише складну музику, бавиться з ритмами й аранжуваннями – і є героєм Youtube. Заґуґліть, ви будете вражені: Jacob Collier.
Але, крім цього, він ще й теоретик музики. Цікаво міркує про гармонію, поєднання і чергування ладів, ускладнення ритмів. Гляньте на Youtube його розмову з Гербі Генкоком, зіркою фортепіанного джазу, – це розмова не просто двох митців, це наче розмова двох математиків. У музиці, навіть дуже емоційній, є багато раціонального – алгебри, геометрії, логіки і програмування. Емоція і розум не такі далекі одне від одного, як здається.
У Джейкоба є теорія. У ній він спирається на трактат "Теорія гармонії" швейцарського музикознавця Ернста Леві. Йдеться ось про що: є дві версії того, як розуміти "дуальність" у музичній гармонії. Тобто той факт, що в музиці є мажор – "радісний" іонійський лад, і мінор – "сумний" еолійський лад. Одна версія – що це просто два принципи-антиподи. Друга версія, яку захищають Леві і Кольєр, що попри свою протилежність вони внутрішньо пов'язані. Більше того: вони є дзеркальними відображеннями одне одного.
Простий приклад: зіграйте на фортепіано тризвук до-мажор: до – мі – соль. А потім спробуйте його дзеркально відобразити вниз. До-мажорний тризвук – це поєднання двох терцій: великої: до – мі та малої: мі – соль. Якщо його обернути навколо осі "до" вниз, то буде спочатку велика терція: до – ля-бемоль, а потім мала: ля-бемоль – фа. Виходить акорд фа-мінор: фа – ля-бемоль – до. Іншими словами: дзеркальним відображенням мажорного тризвуку є тризвук мінорний. Мажор – це дзеркальне відображення мінору, і навпаки.
Джаз ХХ і ХХІ століття часто йшов шляхом змішування мажору й мінору, поєднуючи їх в одному акорді, в одній п'єсі, в одній мелодії. Замість того щоб протиставляти радість і сум, він робить із них синтез.
І це для мене як філософа важлива річ. Тут музика нам натякає, що радість і сум, світле й темне, насолода та біль є часто двома сторонами одного й того ж. Що насолода може бути дзеркальним відображенням болю, а сум – радості.
Це не означає, що вони тотожні. "Дзеркальне" відображення ніколи не є повною ідентичністю: праве й ліве в ньому міняються місцями. Це зліпок з певним нюансом і певним зміщенням. Це копія з помилкою. І ця помилка, це зміщення змінюють усе. Візьміть знову музичну метафору: між мажорним і мінорним тризвуком відмінність мінімальна – тільки одна нота, яка зміщується на півтону. Тобто дистанція між радістю і сумом – це півтону. Міліметр.
І в нашому житті часто відбувається так само. Життя дарує подібні за природою події, тільки дзеркально відображені. В одних варіантах ми відчуваємо радість, в інших – сум; в одних – нас ображають, а в інших – ми ображаємо. В одних – нами нехтують, в інших – ми нехтуємо іншими. В одних – до нас проявляють доброту, в інших – ми проявляємо доброту. Немов постійно проходимо крізь подібні мізансцени, тільки по різні боки барикад. По різні сторони дзеркала.
Чому так із нами стається? Думаю, в цьому є якась хитрість життя: показати ситуацію з різних боків. Необов'язково з протилежних – бо ж дзеркал може бути безліч. Подібну ситуацію ви можете прожити багато разів – і щоразу будете в іншій ролі, сприйматимете її з іншої перспективи.
Що саме ми можемо зрозуміти, побувавши "по той бік" дзеркала? Думаю, дві речі. По-перше, як важливо дивитися на кожну ситуацію з різних точок зору. І дивитися на себе очима іншого.
По-друге, як мало потрібно, аби все радикально змінилося. Інколи просто порух крил метелика. Чи зниження ноти на півтону
1 
1
Коментарі