Ці рани, вони твої

Це країна з пораненими обличчями. Зі шрамами, які так і не загоїлися, з них течуть червоні ріки. Зі шкірою, кожна лінія якої – історія про життя і смерть. Жодна з них не є самотньою: кожна тягне за собою іншу.

Що глибша рана, то глибша мудрість. Древні вірили, що кров – це рідина життя. І щоб зрозуміти його, треба частіше бачити кров. Щоб побачити життя, треба побачити смерть. Ми будь-що прагнули цю мудрість лишити в минулому. Але історія безжальна. Вона повертає нас у вирви насильства. Наказує нам жити в бомбосховищах. Народжуватися в них і в них помирати.

Кров запеклася на нашій історії. Наші рани не мали шансу загоїтись – їх відкривали знову і знову, шукаючи в них заборонені спогади та закопану зброю. Тому маємо бути хитріші за історію. Маємо вирватися з-під її влади і попри все перемогти.

Релігія сучасності – гламур. Обличчя без зморщок, шкіра без тріщин, тіла без історії. У гламурі має бути все гладенько й рівненько, як у пеклі. Наші обличчя не такі – вони в ранах, зморшках, синцях і подряпинах. Як у раю.

Наші міста поранені, як і наші тіла. У селах стоять скелети спалених будівель – лише перші поверхи, анатомічні моделі колишніх себе. Села стогнуть від болю, і по ночах їм сняться будинки, яких уже нема. Ти відчуваєш, як боляче цій згорілій цеглі. Як каміння тут мучиться від завданих ран. Як душі померлих приходять сюди по ночах. Обіймають свої хати, як коханих.

Ми так звикли до болю, що завжди замітаємо його сліди. Ми звикли до трауру, тому змушені його завершувати раніше, ніж належить. Хочемо, аби всі вирви нашого болю були якнайшвидше заасфальтовані. Не бережемо свого минулого, бо живемо в ньому, а не воно в нас. Не говоримо про нього, бо про нього говорять наші тіла. Потріскана шкіра наших міст.

Коли плачеш, важко дихати. Мусиш набрати в легені побільше повітря, щоб перетворити його на солону нав'язливу рідину. Так ти теж чіпляєшся за життя.

Є руїни, які навчають і надихають. Це руїни, в яких причаїлася історія. Вона пожирала це каміння, рік за роком. За кожним її ковтком ховаються тисячі життів, які можуть тобі щось розповісти. Такими є руїни давніх європейських міст. Вони – історія, перетворена на простір.

Але наші руїни інші. Вони – це те, що було будинком лише десять хвилин тому. Квартирою з диваном, фіалками на підвіконні й котом у кутку. З магнітиками на холодильнику. З бабусиними ковдрами. З екраном комп'ютера й зображеними на ньому тропічними островами. Лише десять хвилин тому, п'ять хвилин тому, три хвилини тому тут, у цій квартирі, було життя. Тепер його немає. Історія тут не ховається, вона не встигла тут зародитися.

Наші руїни створювалися не часом; вони створювалися насильством. У них немає тяглості, в них є раптовість і безжальність. Ми боїмося руїн не тому, що вони руїни. А тому, що вони не встигають побути життям. Не встигають жити, не встигають померти. Раз – і нема.

Ми часто дивувалися, чому українці посідають останні місця в рейтингах щастя. А все ж просто: чи може бути щастя, коли навіть камінню тут боляче? Коли в землі так багато тих, хто не міг собі дозволити навіть могилу? Чи має сенс "хюґе", якщо щодня помирають ті, хто найбільше заслужив на те, щоби жити? Хто має право на життя більше за тебе?

І на цій землі в тебе два шляхи – або співчувати всьому, або стати байдужим до всього. І жоден із них не веде до щастя. Але один точно веде до гідності.

Хоча, зрештою, що таке щастя? Мудрий Сковорода вважав, що щастя – це відчуття себе частиною чогось більшого. Частинкою-щастинкою. Може, справжнє щастя – це теж больовий синдром? Який ти ділиш з іншими – навпіл?

Це країна з пораненими обличчями. З'єднають її тільки співчуття та співборотьба. Тільки розуміння, що кожне розрізане каміння – це твоя нервова система. Що кожна зруйнована хата – твоя. Що кожне знищене, поранене, скривджене життя – твоє. І ці рани, вони твої. Від них не втечеш. Від них не загоїшся. Їх не забудеш.