– Якщо Анатолія Анатолійовича поділити на 25 шматочків, то кожній із нас дістанеться. І всі його любитимуть, і він усіх, – розмірковує в дитсадку 6-річна Валя.

– Але ж тоді він не дістанеться нікому, – думається й мені, майже як Соломонові.

Це відкриття здається таким глибоким та інтимним, що мовчу. Бо я теж закохана в Анатолія Анатолійовича.

Як і всі 5–6-річні дівчата нашої групи. Та й дорослі тьоті-виховательки, певно, теж небайдужі до нього. Підморгують і віддають йому обідні котлети.

Анатолій Анатолійович – наш молодий вродливий учитель музики. Має злегка кучеряве волосся й темно-карі очі. Грає на акордеоні. Музичної освіти не здобув і нотної грамоти не знає, але має тонкий слух і приємний голос. ­Розучує з нами пісні про Україну, яка "курличе журавлиним ключем" та про всепереможну силу материнської любові. У час, відведений у дитсадку на сон, ми сперечаємося, хто за нього вийде заміж.

– Як ти виросла, – каже мені Анатолій Анатолійович через кільканадцять ­років.

Цвела акация, как провокация, хотел ты большего

Випадково зустрічаю його в кафе й одразу не впізнаю. Він із колегою тут – "жива музика". Грає на синтезаторі. Кучері зістриг, очі наче трохи вицвіли. Співає про "рюмку водки на столе", "белую черемуху" і "седую ночь".

– Цвела акация, как провокация, хотел ты большего, чем просто целоваться, – затягує Анатолій Анатолійович.

Коли розповідає, що їздить на Закарпаття, мені уявляється романтична гірська історія про нього та його красиву дівчину, якій співає серенади.

– Там більше платять, – пояснює Анатолій Анатолійович.

Вчителювання покинув.

– Якщо тобі сподобалося, як співаємо, то можеш написати. Розкрутиш нас трохи, – підморгує.

На серветці пише номер мобільного. Заношу собі в телефон. Щоб не знімати слухавки, якщо раптом подзвонить, діставши мій номер.

×