Перше вересня в Якушинецькому училищі соціально-психологічної реабілітації, що у Вінницькому районі, розпочалося о 14.00. Зранку учні були задіяні на виробництві.
Після обіду вихованці зібралися на площі перед навчальним корпусом. Для кожного класу працівники училища розграфили білою фарбою прямокутники на асфальті. Дітей вишикували в колони по три. Усі учні одягнені в однакові темно-коричневі костюми та чорні туфлі.
Директор роздає похвальні грамоти та пакети із цукерками майже всім. Більшість грамот видаються за досягнення у спорті.
— Багато хто із вас хотів би зараз повернутися додому, але ми знаємо, що матеріально та морально вам краще знаходитись у нашому училищі, — виступає перед учнями заступник директора училища Станіслав Краковський.
Православний священик проходить між рядами учнів, щоб освятити їх. Хлопці починають сміятися. Дехто намагається одразу витерти бризки води, але вчителі, які стоять поруч, присоромлюють їх.
Якушинецька трудова дитяча колонія була створена 1934 року. Сюди збирали дітей із вулиці, безпритульних, сиріт. Відправляли також за небажання вчитися. 1984-го її реорганізовано в Якушинецьке училище соціально-психологічної реабілітації. Усі 88 теперішніх вихованців потрапили сюди за рішенням суду. Їм від 14 до 18 років.
— Одні через дрібне хуліганство, інші за серйозні проступки. Наприклад, через убивство чи зґвалтування, — іде присісти на лавку після лінійки директор 59-річний Віктор Бобрук. — На жаль, зараз ми працюємо із людьми, які вже вчинили злочин. А треба до нас направляти тих, які тільки готуються до такого. Психологи в школах можуть їх легко виявляти.
Перед тим, як привести вихованців, директор просить не розпитувати їх про минуле.
— Уся наша робота направлена на те, щоб хлопці забували про своє кримінальне минуле, — стишує голос директор. — Якщо тільки ми почнемо їх називати злочинцями, вони повтікають і нароблять ще більшої біди. Ми ж до них ставимося як до звичайних дітей. Проводимо різні конкурси, нагороджуємо грамотами. Під час канікул даємо відпустки, щоб вони могли поїхати до батьків.
Два вихованці училища відмовляються від пропозиції присісти на лаву. Першим підходить 15-річний Роман Шварцман. Його друг не наважується підійти ближче без запрошення.
— Нормально тут живеться, — складає разом долоні Роман і перевалюється із ноги на ногу. — Перше вересня не чекав. Мені не нравиться вчитися. Я лучше на проізводстві буду робити. Тут я вже рік і п"ять місяців. Ще п"ять місяців лишилося. А потом додому, в Херсон. Я цього року до них їздив на дев"ять днів на канікули. Попросив знакомого, щоб той мене на роботу взяв столярем. Уже чекає, поки я приїду. Маю вже другий розряд.
Директор киває іншому хлопцю, щоб той підійшов.
— Я вже вмію двері й вікна робити, — хизується 17-річний Володимир Дорошенко. Тут непогано. Добре годують. Банани, фрукти дають. Удома так не було. Крім мене в батьків ще три сестри та два брати. Вони всі в Дашові живуть Літинського району. Я до них через п"ять місяців вернуся.
Обидва хлопці мають до півтори тисячі гривень на особистих рахунках. Ці гроші вони заробили, працюючи на виробництві. Нині витрачати їх не можуть. Уся сума буде виплачена по завершенню строку покарання.
— За статистикою 90–92 відсотки наших вихованців повертаються в суспільство нормальними законослухняними громадянами, — дозволяє хлопцям іти на заняття директор. — У цьому році ми перевели двох наших вихованців, у яких закінчився строк покарання, до третього училища. Інші випускаються й зразу йдуть на роботу.
3 
35413
Коментарі