У нашому будинку вирубили електрику та відключили воду. Старі комунікації вкотре вийшли з ладу. Вечір довелося провести в темряві. Без звичних благ цивілізації почуваєшся безпомічним. Картоплю відварили у воді для поливу квітів, запалили свічки і вдарились у зневіру. Одразу відчули майже наркотичну залежність від телевізора, відика та комп"ютера. Без них — нудьга й самотність.
При недогарках сіли грати в настільну гру. Зміст простий: викидаєш кості й ходиш фішками. Гру придумали фіни — народ північний, неквапливий. Моя родина грала в неї по-східному азартно. Малий програвав та психував. Я ковтала чоловікові фішки без жалю й родинних почуттів. Дочці везло найбільше. Ми грали до півночі, сміючись, підколюючи один одного, згадували анекдоти й випадки з життя. Усі забули, що немає світла та води, що не можна подивитися телевізор і пограти на компі. Ми просто спілкувалися одне з одним. І нам було добре.
Моєму Ваньці подобається Маша
А мені стало соромно. Адже в повсякденному житті з гарячою водою і світлом ми практично не спілкуємося. Усе зводиться до банальних запитань: ти поїла? ти уроки зробив? А що переживають мої діти, про що думають, чим живуть поза стандартними побутовими благами, я не знаю. Мені ніколи з ними поговорити про них. Але чомусь вистачає сил і часу читати їм нотації про немиті руки й безладдя в кімнаті.
Того темного вечора на кухні, кидаючи фішки, я довідалася, що моєму Ваньці подобається Маша, а дочка-студентка сама хоче заробити на професійні лук і стріли.
Спати не хотілося. Ми сиділи й розмовляли. Було байдуже, що потік холодильник. І я весь час думала: як добре, що вирубили світло!
1 
1
Коментарі