Мені вже сниться море. Уві сні збираю сумки, надягаю купальник і їду туди. А прокидаюся — і йду на роботу. До відпустки лишився місяць. Знову поїду на Карадаг. По-татарськи це "чорна гора".
Уперше вивезли сина туди, коли йому було два роки. Усю дорогу Ваня питав: куди їдемо? Йому відповідали: на море — Карадаг. Через чотири години пішої екскурсії ми спустилися з хребтів. Ваня ще раз перепитав: "Правда, це море — Карадаг?" Отримав позитивну відповідь, зняв штани і заявив: "А тепер, Карадаг, я на тебе попісяю!"
Якось відпочивала в Криму без Вані. У Феодосії купити зворотний квиток не вдалося навіть у перекупників. Поїхала до Джанкоя на "собаках". Це причіпні вагони. Наче електричка, але "відстібається" від паровоза. У плацкартному вагоні народ зайняв навіть треті полиці. Я стояла у проході між сидячими бабусями в бавовняних чистих халатиках. Бабусі їхали на дачу, я — до Джанкоя, в надії взяти квиток на Київ. Душно, брудно і тхне потом. Попутниці дихають мені в пупок, я вишу над ними, тримаючись за верхню полицю. У мою шию впираються чиїсь ноги... Бабусі починають обговорювати мій живіт. Його оголеність. Потім дружно засуджують мої занадто короткі шорти. Під"їжджаємо до Джанкоя. Наші "собаки" стають. Вокзальне радіо каже: "Громадяни пасажири, квитки на сьогодні в касах продаватися не будуть. Вокзал заміновано".
А тепер, Карадаг, я на тебе попісяю
Я чекала, що далі воно скаже: "А тепер я на тебе?" Але воно не сказало.
За двадцять баксів мене взяли провідники рейсу "Сімферополь–Мінськ". Я спала на підлозі їхнього службового купе. І думала про свого Ваню.
1 
1
Коментарі