Пам"ятаю, як плакала мама в євпаторійському готелі. У дитинстві мене часто возили на цей курорт. І ми ходили дзвонити в готель. Якось в телефонній будці забули гаманець з грішми й документами. Повернулися — вже нічого не було. Моя струнка, засмагла мама, ридаючи, благала швейцара повернути хоча б документи. У неї була істерика. Я трималася за поділ її ситцевої спідниці і теж плакала. До нас підбігла шустра прибиральниця з віником і пискляво наказала: "Йдіть геть! Зараз сюди спуститься артист Хазанов!". Отут мама розправила плечі, наїхала на писклю своїм великим погруддям, шморгнула носом і гордо заявила: "Подумаєш. Я теж артистка! І можу плакати тут. Що мені ваш Хазанов?". Прибиральниця заткнулася. А ми пішли. Я пишалася мамою. За цю сцену і гаманця було не шкода.
Я виросла. Ми помінялися ролями. Тепер я їй допомагаю матеріально. А вона мною пишається. У нас не заведено про це говорити, але я знаю. Даю їй гроші. Мама дивиться додолу. Очі мокрі. Шепоче: мені соромно брати. Згадую готель... Намагаюся зрозуміти "сором". І розумію, що ми стаємо дорослими дітьми, а батьки — маленькими дорослими. Форма стосунків міняється, зміст — ні. І нема на те ради.
Я теж артистка! Що мені ваш Хазанов?
Мама довго не хотіла, щоб її звали бабусею. Вона гуляла з п"ятирічною онукою. Перехожий, звертаючись до маляти, зробив комплімент: яка в тебе молода мама! Моя дочка здала усіх: та це бабуся, а мама в мене — "суща дитина"...
Дивлячись у дзеркало, частіше думаю про старість. Чи буде мені соромно приймати допомогу від своїх дітей? Кілька років тому запитала в трирічного сина, запихаючи в нього ложку з кашею:
— Коли постарію й зуби випадуть, будеш мене манкою годувати?
Він здивувався:
— Сама їстимеш!
Проковтнув ненависну їжу й додав:
— До денця.
1 
1
Коментарі