Їхати по-хорошому

У маршрутці мене обізвали ідіоткою — я комусь наступила на ногу, коли автобус різко загальмував на світлофорі.

На це слово пам"ять зреагувала спогадом з дитинства. У сусідньому парадному жила дівчинка Катя. Обличчя в неї було якесь нетутешнє, вона постійно всміхалася. Навіть коли хлопці дражнили її ідіоткою. Позаочі у дворі її називали Катя-даун. Ту дівчину завжди виводила гуляти мама. Скільки Каті років, ми не знали. Її мама старіла, а Катя — ні. Мама хоронила свою доньку, бо дауни довго не живуть.

Де грань нормальності? Цього не знають навіть психіатри. Хто був більш нормальний — ті пацани, що принижували хвору дівчинку, чи вона, блаженно усміхнена їм?

Мене навіть голять щомісяця

У столичній Павлівці познайомилася із закоханою парою — Олею й Диком. У дурку їх здали батьки, коли дітям ледве виповнилося 18. Вони видають газету при центрі реабілітації психічно хворих, пишуть вірші і люблять одне одного.

— Дах для того й потрібен, щоб ним їхати по-хорошому, — каже Оля. — Напишіть, будь ласка, щоб батьки не здавали дітей у божевільню. Це боляче, коли колють галапередол.

А ще болючіше, коли людей заганяють у резервації психіатричних лікарень. Одна з таких, на периферії, схожа на гетто з охороною із санітарів-качків. Вони стежать через вікно у дверях, як пацієнти ходять у туалет. Кажуть, з метою їхньої ж безпеки: щоб суїциду не було. Люди лежать у величезній палаті на ліжках без постільної білизни, гуляти їх не виводять місяцями. А старий із щелепою, яка випадає щоразу, як він роззявляє рота, переконує мене:

— Тут добре. Нас годують. Мене навіть голять щомісяця. І не б"ють зовсім...

Кажуть, улаштувати родича в дурку проблематично. А може, й не треба? Там колють галапередол.