— Коли не стало моїх знайомих, не міг собі цього пробачити. Працював у прес-службі телеканалів "Футбол 1" і "Футбол 2". Просто не міг сидіти в офісі, — каже Олександр Сосовський, 29 років.
Понад рік працює продюсером футбольних трансляцій. Провів 15 місяців на війні у складі 93-ї бригади Збройних сил України. 28 червня 2015-го підірвався на протитанковій міні. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
— На вихідні поїхав у військкомат. Сказав: "Я готовий. Забирайте". Чітко розумів, що мені це потрібно. Я — емоційний, але мирний. Війна все змінила. Думав, у моєму віці важко здобути нових друзів. Та знайшов їх у степах Донбасу. Познайомився з дуже крутими і дуже не крутими людьми. Це великий досвід. Вірив, що зможемо все швидко звільнити. Не знав, чи повернуся.
Чому хлопець з Волині пішов воювати за Донбас?
— Мав ілюзії щодо Донбасу. Коли на війні загинули знайомі, подумав: "Мужики, якого фіга? Йдіть і відстоюйте свій край. Допустили це, то хоч спробуйте виправити ситуацію". Коли сам пішов воювати, прозрів. Там були цілі підрозділи з Донбасу. Ми були однією країною. Без різниці, хто якою мовою говорив. Часом останню їжу віддавали місцевим, а ті потім витворяли неприємні речі. Ми могли давно виграти цю війну. Але в боротьбі за розуми переміг ворог — зовнішній і внутрішній. Колишнє життя вже не повернеться. З нашого боку багато загинули, скалічені морально та фізично.
Як після війни змінилося ваше ставлення до Росії і росіян?
— Ніколи не був у Росії. І навряд уже буду. Однак маю там родичів і знайомих. Деякі ставилися до нас, як до "менших братів". Розказували мені, що щось не так роблю. Україна для Росії — кістка в горлі. "Ширь бескрайних полей" — неймовірна. Уявіть, скільки треба зусиль і коштів, щоб усюди зробити хоча б нормально. І коли в нас були позитивні зрушення, то в Івана з якогось Іванова поставало питання: "А почему у хохлов что-то там хорошо?" Комфортно мати ворога. Почати війну — дешевше, ніж робити в Росії порядок.
Росія — наша найбільша проблема?
— Хочемо чи ні, буде нашим сусідом. Проте головний наш ворог — ми самі. Щойно розберемося з собою, почне щось виходити. У нас багатьох можна купити. Сьогодні — ура-патріот, а завтра сєпару говоритиме інше. І так скрізь.
Мене запросили працювати в прес-службу Генштабу. Сказали, отримаю всі пільги. Відповів, що не за ними йду воювати. Потім виявилося, це нормальна практика. Є багато "учасників бойових дій", які не воювали. У частинах служать люди, які руками і ногами за Росію, чекають, що їх хтось "врятує".
Опишіть свій досвід участі у війні.
— Це жахливо, але потрібно. Отримав поранення, наслідки якого досі відчуваю. Із комбатом підірвалися на протитанковій міні. Його покалічило, а я виявився щасливчиком. Повернувся з руками і ногами.
Не знаю жодного героя. Але знаю безліч тих, про кого ніколи не дізнаються. Когось уже немає. Жертвували всім — собою, сім'ями, здоров'ям. Саме тоді зрозумів, що не все втрачено. Кожен показав, хто є хто. Наймолодшому було 17 чи 18, найстаршому — 62. Бували моменти, коли не мали чого їсти і пити. Не факт, що за годину будеш живим. Або коли бої не припинялися ні на мить.
З якими помилковими уявленнями про війну стикалися в мирному житті?
— Багато людей роблять тут більше, ніж дехто на фронті. Як допомагали рідні, друзі, колеги, знайомі та незнайомі — важко описати. Не говорив би про героїзм. Військовий — це професія і робота. Захист свого — необхідність. Ми виховані на героїчних фільмах. Уявляєш, ніби щодня будеш виносити по 30 сєпарів, а з їхніх кісток складатимеш бліндаж. Такого навіть у відеоіграх не буває. Дехто служить без жодного пострілу. Але виконує важливу роботу. Найнеобхідніше на війні — не каска чи бронежилет, а зброя і вологі серветки.
У критичних ситуаціях побачили свій максимум?
— Боявся, що в такий момент заклинить і не зможу діяти. Треба дуже швидко приймати правильні рішення. Часу на вагання немає. Всі бояться. Безстрашних не існує. Однак із кожною кулею над головою страх притупляється. Повертається, коли хтось отримує поранення. Стаєш обережнішим. Та одні діють, а інші не можуть зрушити з місця. Радів, коли в цих ситуаціях мозок нормально працював.
Думав залишитися в армії. Пропонували посаду заступника комбата. Якось той від'їжджав і залишив мене старшим. Батальйон — це близько 600 людей. Вирішив взяти паузу. У випадку чого готовий продовжити боротьбу.
Що далі, то гірше ставляться до того, що ти був на війні. Мовляв, утратив час. Але це — моє рішення. Маю друзів, які не підтримували його, однак допомагали.
"Солдати у вільні хвилини читали книжки. Сам не прочитав жодної сторінки"
— Сьогоднішній день тягнеться довше, ніж ті 15 місяців на війні, — говорить 29-річний Олександр Сосовський. — Не знав, що таке час. Ніколи не було нудно.
Було багато поганого, але й незабутні моменти. Постійно при справі. Мої солдати у вільні хвилини читали книжки. Сам не прочитав жодної сторінки з того, що хотілося б. Лише спеціалізовану літературу за потребою. На інше часу не було. І це круто.
5 
35413
Коментарі