вівторок, 21 липня 2015 05:10

"Із "Межигір'я" приїжджали дізнатися, як роздоїти антилопу"

— Треба поставити пам'ятник верх ногами Путіну. Торік туристів було дуже мало. Хто ж поїде у прифронтову зону? Сьогодні майже вдвічі збільшився потік відвідувачів, — говорить 59-річний Віктор Гавриленко, директор біосферного заповідника "Асканія-Нова". Зустрічає зеленою "Нивою" на автостанції селища міського типу Асканія-Нова Чап­линського району Херсонської області. — Європейські туристи не дуже їдуть, бо нема сервісу. Розказуйте, скільки завгодно, що ми — європейці, а подивляться на розбиті дороги — і все.

Віктор Семенович веде через зоопарк, де можна подивитися тварин і птахів із заповідника. Чути цвірінькання, гукання оленів.

Були охочі з влади пополювати на рідкісних тварин?

— У 1990-х вели серйозну боротьбу із браконьєрством. Мені погрожували, доводилося ходити з двома пістолетами.

2007-го виїхав на межу з Каховським районом. Стоять мисливці через кожні 200 метрів. Влаштувалися біля таблички "Тут починається заповідник". Із крутої машини вийшов чоловік. Каже, приїхали два депутати і шість обласних керівників. Закінчилася розмова так: "Мені казали, що ви падлюча людина, але не думав, що аж настільки". І поїхали. А тоді дзвінок: до вас їде перевірка Рахункової палати. Шукали якусь зачіпку два місяці, але нічого не знайшли. Як тільки комусь наступаєш на п'ятку — зразу перевірка. Це менталітет тих, хто дорвався до влади. Я не відступаю. Хоч і степ палили, і квартиру.

Керівники держави бували в "Асканії"?

— Приїжджали два президенти — Віктор Ющенко й Леонід Кучма. І два прем'єри: Павло Лазаренко та Валерій Пустовойтенко. Я дуже боявся, щоб не приїхав Янукович, а слідом — ще якісь добродії.

Лазаренко був 22 жовтня 1996-го. Запам'ятав цю дату — у нас була максимальна на ті часи чисельність сірого журавля, який зібрався тут перед відльотом в Африку — 42 тисячі. Із Павлом Івановичем виїхали, був вечір. Сонце червоними променями б'є, а перед нами знімаються хмари журавлів і сідають за нами. Зробився над нами такий чорний дах. Проїхали, він мовчить. Ви­йшов із машини, потиснув руку і сказав: якби знав, що там таке, не поїхав би.

Доїжджаємо до в'їзду в заповідник. У загонах пасуться табуни тварин. Степ квітує. Сотні метеликів піднімаються з трав. Антилопи канни стоять біля воріт, не дають відкрити їх. Такі були у президентській резиденції Віктора Януковича "Межигір'ї".

— Двох самок канни, яких потім бачили в "Межигір'ї", у нас купили законно. Хоч ті люди й не казали, для кого. Я пізніше дізнався, що вони у резиденції — коли приїхали звідти дізнатися, як роздоїти антилопу. Ми відправили їм свого фахівця, яка вже була на пенсії.

— Вони мене знають, облизуються неспроста, — антилопи канни йдуть на голос Віктора Семеновича. Годуємо їх хлібом. — О, антилопи гну бігають, а он зебри. Так, а де малюк? Он маленьке ганяє. Ах ти шустріньке яке. Це ж нада — три дні і така швидкість, — директор намагається сфотографувати дитинча зебри, щоб визначити його стать.

Ви — уродженець Запорізької області, навчалися у Дніпропетровську. Як опинилися в Молдові?

— Після універси­тету мене запросили в заповідник "Кодри". Там була прекрасна база. Царських полювань не влаштовували. 12 років ми жили в лісі. Сина возив у школу за 15 кілометрів. Тому згодом довелося думати, як бути далі.

Переїхали в Україну?

— Батько був дуже хворий. Прийшла телеграма, коли його прооперували. Лікарі сказали, що житиме кілька тижнів. Я залишився. Батько каже: "Синок, от було б ловко, якби тебе перекинули в "Асканію". Я йому не сказав, що вже подав свою кандидатуру на конкурс у заповідник. Охочих було багато, і я сумнівався, що пройду. Батько помер за два тижні до того, як мене взяли.

Якби зараз довелося вибирати, куди поїхали б?

— Мені пропонували роботу голландці. Та я повернувся в Україну, щоб займатися наукою тут. "Асканія-Нова" — це знакове місце. Що буде, як усі звідси виїдемо? Є такі співробітники, які бігають туди-сюди. Я назад на роботу не беру. Ціную тих, хто був із нами в скрутні часи.

На озері плавають качки, лебеді.

— Чорних лебедів давно не було, а це з'явилися, — каже. Лебеді підпливають ближче. Двоє дорослих із десятком малих, ще в пуху.

Чим захоплюєтеся?

— На гітарі грав. Син подарував класну іспанську.

Що у вашому житті змінилося з часу, як приїхали сюди?

— Тут звик спати в тиші. У "Кодрах" сови кричали безперервно.

У мене ненормований робочий день. Встаю о п'ятій ранку, приходжу об 23.00 додому. Природа не живе за 8-годинним ритмом. Мешкаю у 2-кімнатній квартирі на четвертому поверсі. Жартую: добре, що каміння не долітає. Бо всяке було.

Проти вас періодично з'являється "чорнуха" в інтернеті. Як даєте собі раду?

— У мене немає депресії. Біля тварин отримую колосальну розрядку.

Як вплинуло на заповідник захоплення Криму?

— Коли захоплювали Хуторянську дамбу, я неподалік вів експедицію. Ми їхали від села Новомиколаївка. Назустріч машина, завантажена тюками із сіном. Хлопці везли на продаж у Крим. А там уже дамбу росіяни захопили, ці й розвернулися. Почали мені блимати світлом.

Я доїхав туди. Насосна станція Красноперекопського заводу стоїть на херсонській стороні. За 250 метрів на дамбі лежать два гранатометники, ціляться у наш бік. Кажу колезі — давай від'їдемо подалі, бо тут дістануть.

Губернатором ­Херсонщини був Юрій Одарченко. Дзвоню у приймальню, прошу, щоб з'єднали з ним. Секретар відповідає — голова на нараді. Кажу, дослівно записуйте: я у Новотроїцькому районі на межі з Кримом, іде захоплення Хуторянської дамби російськими військами. Вона перелякалася: ой, тут воєнком. Він діловий такий, бере трубочку: "Слушаю, что там у вас творится?". Розповідаю. Він: "Это наши маневрируют в Каланчакском районе". Кажу, Каланчацький — за 100 кілометрів.

3 березня захопили всі дамби.

Ви — професійний орнітолог. Птахи подобаються?

— Треба знати і рослин, і тварин. Три дні тому зустрів ведмедицю-господиню. Це — нічний метелик, занесений до Червоної книги України, досі значився тільки по гирлу Дніпра.

Позаминулого тижня був на островах під селом Новодмитрівка. Ночував у наметі в колонії птахів. Просидів весь вечір і ранок. Коли вивчав гніздування осоїда у "Кодрах", 43 дні відстежував життя птахів. Затемна залазив на дерево, а поночі злазив.

Дружина до роботи не ревнує?

— Ніна закінчила інститут з червоним дипломом. Могла поїхати в інститут біофізики під Москвою, а поїхала зі мною в ліс. Працювала старшим лаборантом. Коли директор сказав, що зар­плата — 82 рублі, в неї покотилася сльоза. Але зараз говорить, що щаслива. Захистила кандидатську на кодрицькому матеріалі.

Вона розуміє і підтримує мене. Життя склалося так, що ми одне одному не надоїдаємо. Я з радістю біжу додому і знаю, що вона чекає. Не лаємося, не розходимося у поглядах. Знаю, що робити, якщо проштрафився.

Куди їздите на відпочинок?

— Багато відпусток накопичилося. Останній раз поїхали з сім'єю 2012 року. Коли мені дзвонять, що від блискавки степ загорівся. Я хвилин 10 бігав по номеру, кричав, щоб дали таксі в ­Херсонську область.

Про що мрієте?

— Хочеться, щоб у країні була передбачуваність. В "Асканії" плануємо зробити музей природи Таврії.

А в особистому?

— Про онуків не говоримо, треба сина спочатку оженити. Але надіємося.

48  000 гривень коштує зебра із заповідника "Асканія-Нова". Сайгак — 10 тис. грн.

— Із серпня почнемо продавати птахів. Із другої половини вересня — копитних, — каже Віктор Гавриленко. — Купують переважно приватні зоопарки. Маємо більш як 30 ручних сайгаків. Ми — єдині у світі, хто їх розводить. Торік продали понад сотню куланів — по 6 тисяч гривень.

33  000 гектарів — площа заповідника "Асканія-Нова". У ньому три об'єкти — зоопарк, дендропарк і заповідний степ. Це — одне з семи природних чудес України, належить до сотні найвідоміших заповідних територій планети. Тут живуть понад 800 голів диких копитних. Для них щороку заготовляють 700 т сіна, закуповують 230 т концентрованих і 200 т соковитих кормів.

Удома не тримає тварин

Віктор Гавриленко народився в селі Шевченкове Бердянського району Запорізької області. За освітою — біолог.

Працював у лісовому заповіднику "Кодри" в Молдові. 1990-го переїхав в Україну. Живе в селищі Асканія-Нова в Чаплинському районі на Херсонщині.

Написав більш як 200 наукових статей. Говорить українською, знає молдовську та німецьку. Захоплюється фотографією. Мав кілька персональних виставок.

— Фотографую з 1970-х. Спочатку у мене був фотоапарат "Зеніт". Зараз "Нікон". Це найдорожча річ у нас вдома, — розповідає Віктор Семенович.

Дружина 58-річна Ніна Олександрівна — теж біолог. Син Євген, 36 років, — філолог.

Удома тварин не тримають.

Зараз ви читаєте новину «"Із "Межигір'я" приїжджали дізнатися, як роздоїти антилопу"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі