Святкувати 16-ту річницю Незалежності ми з сім"єю поїхали в самісіньке серце Галичини, на малу батьківщину нашої куми. Колишній княжий Галич розбитий нині на власне Галич і села Крилос, Залукву та Шевченкове. Приїхавши туди, відразу вирушили до Старостинського замку. Попереду нас чекав цілий день мандрів, тому вирішили перекусити.
Ледь розклали сніданок на галявинці Замкової гори, як туди ж видерлися кілька кіз. Одна, найстаріша, сміливо підійшла до нас і безцеремонно вициганила рештки їжі. Коли взялася скубати торби та штанини, вирішили, що час рушати. Коза провела нас до самісінької стежки, що йшла вниз до міста.
Коли дісталися до Крилоса, між церквою Успіння Богородиці та Митрополичими палатами до нас причепилися два пси. Мов конвоїри, вони бігли обабіч аж до Княжої криниці. Дивилися, як ми п"ємо цілющу воду і стежили, як сідаємо в таксі.
Вирішили, що гості засиділися
Увечері біля вісімсотрічної церкви Святого Пантелеймона знову наштовхнулися на місцевих охоронців. Тепер це були коні. Вони їли яблука і спостерігали, як ми милуємося краєвидами й річкою Лімницею в долині. Зрештою, певно, вирішили, що гості засиділися. Наблизилися впритул. Зрозумівши натяк, ми пішли собі.
Уночі гайнули на Лімницю купатися. Річка була поза межами колишнього центру Галицько-Волинського князівства. Хвостатого конвою тут не виявилося. На середині течія підхопила мене. Я злякалася, що понесе аж у Дністер. Але, перевернувшись на спину, побачила, як із пагорба, освітленого прожекторами, на мене спокійно дивиться Святий Пантелеймон.
З"явилося відчуття, що старі князівства не зникають. Сама природа пильнує їхні святині від гостей і чужинців. А святині натомість охороняють своїх і ближніх, і дальніх дітей.
1 
1
Коментарі
1