Уранці застала дочку сумну й замислену. Виявилося, учителька загадала намалювати щось, у чому учні вбачають життєву небезпеку. І запропонувала варіанти: розтрощені автівки, огорнуті полум"ям літаки...
Я уявила, якими "оптимістичними" картинками починається у дитини день, і цілком непедагогічно порадила їй намалювати вчительку поблизу шкільної дошки — як ілюстрацію життєвої небезпеки. Настрій у малої відразу покращився, вона розреготалася і пішла до школи.
Мені щастило на вчителів-"оптимістів". Моя мама-вчителька все життя драматизувала дійсність. Коли я через застуду не йшла до школи, то тренувалася ставати "на шпагат". Мама, збираючись на роботу, добре поставленим учительським голосом гукала:
— Не роби цього! Роздерешся, і нікого вдома не буде!
Кіт розбив термометра
Так, нібито є різниця: роздертися при свідках чи наодинці з власним нежитєм.
Якщо ми з сім"єю кудись їдемо, мама телефонує раненько, поки всі сплять, і просить обережно переходити дорогу. Коли я знову нагадую, що ми не в лісі чи в глухому селі, вона обурюється з моєї легковажності.
Удень мені подзвонила приятелька:
— Катастрофа! Кіт розбив термометра. Півдня збирали у кімнаті ртуть!
— Ідея! — кажу я дочці. — Намалюєш дівчинку поблизу розбитого термометра.
— Навряд чи мені повірять, що це небезпека, — сумнівається мала.
Тоді я згадую, як років зо тридцять тому неподалік пам"ятника Слави в Києві натрапила на здоровезну калюжу ртуті й, досхочу в ній настрибавшись, розповіла про це батькам. Мама відреагувала напрочуд спокійно. Зійшла зі мною сходами та сказала:
— Ти диви! Справді ртуть, — і ми пішли гуляти далі.
Ми з дочкою кинулися телефонувати по консультацію до бабуні.
1 
1
Коментарі
1