Єдине, кого мені не вистачає з радянських часів — то це байдужих продавців магазинів. Тоді у крамницях годинами можна було роздивлятися товар, терти в пучках і принюхуватися до тканини, а зрештою піти, нічого не купивши. Ніхто тобі й слова не сказав би.
Якось забандьорилося мені нові окуляри. А ставлюся до них я не надто дбайливо. Мені подобається в них засинати, а знявши серед ночі, запихати під подушку чи жбурляти на підлогу. Тому й звикла вибирати оправи надійні. Щоб думати про навколишній світ, а не про те, як би це, боронь Боже, не розтрощити штучні очі.
Заходжу до найближчої "Оптики", беруся роздивлятися саме "свої" оправи. Думка, що треба негайно "робити ноги", виникла відразу, щойно почула сакраментальну фразу: "Давайтє, я вам пасавєтую". На моє чемне, але впевнене "Дякую. Я сама" пані закликала на допомогу ще одну продавчиню. Коли хвилин за 20 жіночки остаточно переконалися, що жодну з оправ, щедро прикрашених стразами, я не візьму й задурно, вони заходилися вибирати мені лінзи. Не забарилася й третя продавчиня. Усі пояснювали про переваги пластику над склом, тонованих лінз над прозорими, захисного покриття над звичайним. Геть замакітривши мені голову, жіночки пробили товарний чек і взяли з мене гроші.
Пробили товарний чек і взяли гроші
Подивившись на нього, я зрозуміла, що у вибраній невибагливій оправці стоятимуть лінзи, вартість кожної з яких майже втричі перевищує вартість самої оправи. На моє: "Я цього не братиму", — продавчині заявили, що "поєзд ушол". Аби повернути свої гроші, я мала написати заяву, а також принести ідентифікаційний код із паспортом. Довелося здатися.
Маю тепер ще більшу огиду до ринкових відносин. А оптичний "діамант в алюмінієвій оправі" прослужив мені аж два місяці.
1 
1
Коментарі
2