Напередодні виборів у школі моїх дітей під кабінетом завуча стояли дідусі з орденськими планками. Їх розподіляли на два-три класи, і вони розповідали школярам про війну.
У часи мого дитинства ветерани теж приходили до школи. З року в рік їхні розповіді не змінювалися. Але чомусь і не запам"ятовувалися.
Я поцікавилася в доньки, що ж їм розповів ветеран.
— Та нам не ветеран, а канібал якийсь попався, — хмикнула мала.
Я обурилася:
— Як ти можеш таке казати про стару людину!
З"ясувалося, що ветеран розповів шестикласникам, начебто він із однополчанами після бою пантрував, коли німці підуть до лазні митися. А потім обстрілювали лазню й голих німців, які в паніці звідти вибігали. Хвалився дітям, мовляв, яке задоволення чути, як шкварчить куля "в тєлє врага".
Викинув яблуко й побіг цілуватися
Я почухала потилицю:
— А ветеран казав, скільки йому років?
— Казав, що 1927 року народження, — відповіла донька.
"Не стареют душой ветераны" — не в тему згадалася мені пісня.
Моєму дідові нині могло б бути 93. Про війну він розповідати не хотів. Випадок, про який постійно згадував, трапився вже після перемоги, влітку. Він повертався додому через Білу Церкву. Саме достигли антонівки. А дідуньо їх дуже любив. Він зірвав яблуко і ледь устиг його надкусити, як побачив дружину, бабу Катерину. Вона саме приїхала в Білу базарувати. Дідуньо викинув яблуко і побіг до баби цілуватися.
Розповідаючи, він завжди сміявся та плакав одночасно. Малою я це розуміла так, що дідові шкода було недоїденого яблука і водночас дуже радісно бачити бабуню. Я постійно запитувала: "Чому ж ти його викинув? Треба було пообніматися, а потім доїсти".
З усіх ветеранських історій про війну досі вірю лише цій.
1 
1
Коментарі
4