"Живемо так, ніби нас нема"

 

"Давайте зустрінемося завтра в Попова, він теж потерпів", — запропонував "ГПУ" Євген Миколайович Павлов, 71 рік. — У мене тут і присісти нема на чому, і стіни обдерті. Всі меблі та речі мої згоріли, коли злочинці сліди замітали.

Двокімнатна квартира Юрія Попова в центрі Луцька теж небагата. Старий диван, чорно-білий телевізор на тумбочці, червоне килимове покриття згорнуте лежить на підлозі. На серванті — портрет покійної матері. На столі — судові папери.

Євген Миколайович прийшов на зустріч із "ГПУ" охайно вбраний. Сів на дерев"яний стільчик.

— Ми стали жертвами, бандити забрали наші квартири, — розповідає Євген Миколайович.

Говорить літературною мовою: він закінчив Львівський університет за спеціальністю англійська філологія. Спочатку вчителював, потім викладав в інститутах Луцька та Івано-Франківська.

— Моя історія почалася 31 жовтня 2004 року в день виборів президента. Я зайшов до "Каштана" — кафе у сусідньому будинку. До мене підійшла знайома дівчина Марійка. Вона вчиться в Луцькому інтернаті. У її подружки Оксани нібито був день народження, і вони запросили мене за свій столик. Оксана пішла замовляти щось, а ми з Марійкою залишилися розмовляти. Я знав її батьків — вони пили. Оксана принесла горілку та закуску. Я ще тоді помітив, що вона якось ховала від мене праву руку. Я випив рюмочку і вже збирався йти, як мені стало погано, і я відключився. Прокинувся в таксі. На вулиці Франка в Луцьку завели мене до якоїсь хати. Знову чимось напоїли. А мені і так погано, бо я ж гіпертонік. Було так погано, що я лежав і нічого не усвідомлював. Такий був байдужий, не міг зрозуміти, що це робиться.

Випив рюмочку і вже збирався йти, як мені стало погано, і я відключився

Через три дні Євгена Миколайовича посадили в авто і відвезли до нотаріуса. Там чоловік іще вагався.

— У мене ще ж катаракта, а я стільки днів без ліків. Нічого не бачу, — згадує потерпілий, дістаючи з теки судові папери. — Оксана так впритул нахиляла до мене голову і дивилася в очі, що я непритомнів. Нотаріус пальцем показала, де підписувати. Після того мене відвезли в якесь село, в таку благеньку халупу. Потім дізнався, що це село Озеро Ківерцівського району. Там було ще двоє бомжів, таких як і я, — чоловік та жінка. У ту хату привезли і всі мої меблі з Луцька. Через кілька днів прийшов до тями і зрозумів, що щось не те коїться. Я втік — зупинив автокран і доїхав до Ківерців. Звідти — електричкою до Луцька. А хата та в Озері потім згоріла разом з моїми меблями.

Подібна історія і в Юрія Попова, 58 років. Його відвезли на квартиру до Ківерців, де жили цигани, постійно споювали та били. Їсти давали те, що і собакам. Через десять днів він утік. До Луцька прийшов пішки — боявся зупиняти машини. Звернувся до міліції, а його разом із циганами відвезли до Ківерців. Нібито для обстеження місця злочину. Звідти чоловікові знову довелося тікати.

Квартири потерпілих продали. Документи, які вони підписали, виявилися дорученнями на право власності на житло. Порушувати кримінальну справу луцькі правоохоронці не поспішали.

— У регіональному управлінні СБУ мені так і сказали: не ходіть до міліції — вони пов"язані, — Євген Миколайович аж встав зі стільця. — До прокуратури теж порадили не ходити. Працівники СБУ почали вести справу, вони мене й охороняли. Машиною приїжджали по мене, поки жив у племінниці. А за мною слідкували, сусіди бачили. Потім сам відкрив свої двері й зайшов до квартири. Нові власники вже ремонт почали, стіни пообдирали до штукатурки. А я кажу: "Прекращайте, бо тут шахрайство". За порадою адвоката домігся, щоб на квартиру наклали арешт, й анулював те доручення.

— До мене приїхав якийсь молодий чоловік, — згадує Євген Миколайович, знову присівши на стілець. — Став кричати на хлопців-квартирантів, щоб виселялися, мовляв, квартира продана. Я ж не знав, що це Вадим Цехош, який все це і робив. Він колись працював у прокуратурі.

Сорок із чимось одиниць клофеліну виявили у крові

У справі квартирного шахрайства до суду подали дев"ять потерпілих. Ця цифра була більшою, але не всі наважилися до кінця боротися з шахраями.

— Один потерпілий помер, — додає Євген Миколайович, — сорок із чимось одиниць клофеліну виявили в крові. Я читав висновок судмедекспертизи. Ще б трохи — помер би і я.

Вирок у цій справі суддя зачитував більше трьох годин. А спільники шахрайської банди, куди входили і жінки, отримали від п"яти до одинадцяти років ув"язнення. Вадима Цехоша, 29 років, засудили до дев"яти років позбавлення волі. Засуджені не згодні з таким вироком і подали апеляцію.

А от обдурені лучани досі не можуть прописатися в своїх квартирах. Бо донині квартири оформлені на нових власників.

— Живемо так, ніби нас нема, — каже Юрій Попов. У нього як місце прописки вказане селище Цумань — без вулиці та будинку. А без цього не може стати ні в центр зайнятості, ні влаштуватися на роботу. Аби вижити йому доводиться продавати колекцію поштових марок, зібраних ще дідом та батьком.

×