"Дівчат закривав для безопасності. В селі хватає дуралєїв"

 

— Батьківських прав мене не лишали. Всі ці роки я не переставала думати про дівчат. Приходила навідати з цукерками, консервацією. Але поговорити з дітьми виходило тільки через вікно. Льонька проганяв. Він странний. І як я з ним жила? — розмірковує 51-річна Лілія Припутень із міста Лубни на Полтавщині.

Вона — мати близнючок 26-річних Ліни та Інни Городищенків. Батько 57-річний Олексій Городищенко 20 років тримав їх у зачиненій розваленій хаті в селі Терни під Лубнами. Не впускав у двір соціальних працівників та сусідів, кидався на них із сокирою. Дівчата спали на саморобних ліжках поруч із собакою.

Торік у грудні їх визволили, лікарі поставили діагноз — розумова відсталість, мислять на рівні 16-річних. У квітні після реабілітації Ліну й Інну забрала мати. Вона каже, останні дев'ять років чоловік не дозволяв бачитися з дочками.

Лілія Припутень з Ліною та Інною зустрічають на автостанції в Лубнах 6 травня о 9.00.

Жінка з коротким волоссям, у джинсовому костюмі, на шиї — золотий ланцюжок. Дівчата в однакових босоніжках, бриджах і легких куртках. Стрижені "під горщик", тримають бузок. Голосно вітаються, всміхаються. Значно говіркіші, ніж кілька місяців тому. Йдемо у парк на околиці міста. О 10.00 близнючки мають зустрітися з батьком. Він перебуває на підписці про невиїзд — звинувачують у незаконному утримуванні двох ­людей.

— Дозволила зустріч, бо таки ж добровільно віддав мені дітей. Звідси недалеко наш із дівчатами будинок. Але не ризикую Льоньку пускати додому. Такий, що причепиться і цинкуватиме під двором, — каже Лілія Василівна. — Ми познайомилися 1981-го на танцях, Льонька тільки з армії прийшов. Дуже сподобався батькам, за рік одружилися. Потім родився син Серьожка, знімали квартиру в Лубнах. Він почав битися, як чорт, нікого не пускав у дім. Обзивав мене шлюхою. Якось закрив з дитиною у квартирі, сиділи без води. То люди через вікно подавали. Три роки промучилася і подала на розвод. Але він нажимав на моїх батьків і вони вмовили вернутися заради сина.

Я завагітніла дівчатами, — продовжує Лілія Василівна. — Зразу взяла направлення на аборт, бо не мали свого житла. Але вдалося купити хату в Тернах. Льонька спочатку страшне за дівчатами був. А як пішли у школу — знову здурів. Я постійно синя ходила. Якось спала — почав бити ногами по нирках: вставай, сука. А я пахала як проклята — на базарі торгувала чай-кофе, мали два городи, ще бралася в колгоспі буряки полоть. А він — палець об палець.

То брехня, що я доньок покинула, — вмощуємося на бетонну плиту в парку. — Після третього класу забрали зі школи, бо відставали по програмі. Хотіла віддати їх у допоміжну школу, зібрала документи. Чоловік їх порвав. Намагалася привести вчителів додому. Також не розрішив. Їм гуляти хотілося — заганяв до хати. Так і до сина ставився. Тільки до Серьожі хлопці прийдуть — чоловік каже: бігом у двір. Мучилися, а не жили. Остаточно я від Льоньки пішла, коли дівчатам було по 16 років. Вділа спортивні штани, взяла два ­ліфчики і троє плавок. Доньок не мала куди забирати. Сину було 22, відправила його до своєї матері, яка жила у Тернах. Зразу знімала таку квартиру в Лубнах, що там наркомани шастали, все крали. А потім заміж вдруге вийшла. До дівчат із новим чоловіком їздили, добреньке везли. Але Льонька все викидав. Стала навідуватися рідше.

Доки Лілія Василівна говорить, Ліна та Інна стрибають у траві, збирають кульбабу. Інна скаржиться, що босоніжок натер ногу, Ліна з неї сміється.

— Коли їх визволили, поїхала в лікарню через два місяці. Набрала гостинців. Зразу стояли стовпом. А на другий раз обнімали, питали, коли ще приїду. Жалію, що не рішилася забрати їх, коли від Льоньки йшла. Боялася його. А тепер ми з ­дівчатами нерозлучні. Ходимо по місту, на ­базар, до сусідів. Читають "Тома Сойєра", планую з 1 вересня влаштувати їх у допоміжну школу. Пояснюю їм про сімейний бюджет, як скуплятися.

О 10.00 у парк заходить Олексій Городищенко з великою господарською сумкою на плечі. Неголений, у шкірянці й картузі. Міцно обіймає доньок, цілує у щоки.

— Єлі вибив грошей з начальства, — втирає піт, що крапає з волосся.

З сумки викладає печені пиріжки й півторалітрову пляшку пепсі-коли. Собі наливає в пластиковий стаканчик пиво з дволітрової. Дівчатам дарує сенсорний мобільний телефон. Ті одразу беруться фотографувати батьків.

— Работаю я вполнє нормально, — чоловік закурює "Бонд". — На предприятії біля Тернів є база, там фасую склотару. Щитав, десь 3,5 тисячі в місяць маю. Але платять із затримками. Я в їжі не перебираю. Як дівчата зі мною були, то вони їли вермішель, каші, супи, борщі. Носив цукерки. А мені — що попаде. Сумую за ними. Звик, що в хаті хтось є.

— Навіщо ви їх зачиняли скільки років?

— Для безопасності. В селі вистачає дуралєїв. Якось побили нам вікна, коли йшли з клубу. Дівчата дивилися телевізор, то дуже полякалися. І закривав їх не постійно, а як ішов на роботу. Просто навішував замок. Роздули, що тримав на самому хлібі. Що з ними тоді було б?

— Льонько, не бреши. Вони їсти просили, а ти: йдіть спати, — втручається Лілія Василівна. — Ще при мені не випускав їх погуляти. Кричав: "Ти хочеш, щоб простітутками стали?"

— Не було такого, — каже Олексій Іванович.

Зустріч триває з півгодини.

— Ліля десь місяць тому приїхала до мене просити, щоб дав розрішеніє забрати доньок, — шепоче чоловік, коли виходимо з парку. — Їй це треба, бо має проблеми з хатою, можуть забрати. А з дітьми цього не зроблять. Я пішов на уступки.

Олексій Іванович цілує дівчат, дає 50 грн на поповнення телефонного рахунку.

Лілія Припутень із доньками живе в Першому провулку Маяковського, 16. Двір на кілька господарів. Їхня хата — цегляна, перша від паркану.

Жінка в ній не прописана. Жила тут із чоловіком В'яче­славом, який помер 2011‑го від серцевого нападу. Дітей і себе зареєструвала в соціальному центрі. Донькам оформила другу групу інвалідності. Сама — на пенсії.

— Як Славік був живий, про прописку не думала. А тепер виходить, що в цій хаті я — ніхто. Знайшлася спадкоємиця. Можливо, доведеться виїжджати, — заводить через кухню в єдину кімнату.

Чисто, під стінами кілька старих шаф, двоє ліжок, на підлозі килими, на полицях — нова побутова техніка.

Ліна й Інна переодягаються в шорти й гумові капці. За хатою показують посаджені грядки.

— Ми мамі помагаємо. Он картоплю посадили. Разом варимо борщі, супи. Нам краще з нею. Але й за батьком сумуємо. Аби він приходив частіше. До нього вертатися не хочемо, бо там не гуляли, — говорить Ліна. — Тут із сусідськими дітьми граємося, на велосипеді катаємося. Правда, в Інни не виходить, але я її вчу, — сміється.

— Ще заміж хочемо, діток виховувати, — додає Інна.

— Звичайно, з матір'ю дітям краще. Вперше, як побачила їх, то тільки кліпали очима. А тепер не переговориш, — каже 61-річна Людмила Пирлик із сусідньої вулиці. — Я писала характеристику на Лілію. Що можна сказати? Трудяга. Все в хаті сама поробила після смерті чоловіка. І дівчата до неї горнуться. Добра душа. Пенсію до тисячі получає, а не жаліє дати для бійців АТО.

"У селі її не бачили років 20"

— Олексій хоч не покинув дітей і їсти давав. А Лілька в молодості гуляла, пила. Ніхто не був нужен, — говорить 57-річна Олександра Шумейко. У селі Терни завідує бібліотекою, живе за кілька хат від Городищенків. — Бреше, що до доньок їздила. В селі її не бачили років 20. А тепер дітей забрала заради інвалідської пенсії.

Старший син Сергій збирав гроші на хату, а мати все забрала. Вони його після четвертого класу також не пустили до школи. Хоча хлопець толковий. Він покінчив із собою.

— Люди проти, щоб вона забрала дітей. Неподалік є інтернат для таких хворих. Там вони можуть працювати, — додає 57-річна Ганна Ведмідь. Вона щодо дівчат зверталася в міліцію, соцслужби, в прокуратуру. Скрізь відмахувалися від цієї проблеми.

Син повісився у дворі коханої

28-річний Сергій, старший син Лілії Припутень та Олексія Городищенка, повісився 2011 року в дворі своєї дівчини Марини.

— Коли з Льонькою розійшлися, то син часто приїжджав до мене від бабусі, — каже Лілія Василівна. — А батько його не признавав. Останні кілька тижнів жив у нас із чоловіком. Планував купити хату біля Лубен. Того вечора поїхав домовлятися. Потім — до своєї дівчини Марини, її не застав. А в дворі було гульбище. Пізніше мені один чоловік розказав, що якісь хлопці приперли його до дерева, залили в рот тосол (охолоджувальна рідина для автомобілів. — "ГПУ"). Згодом знайшли сина повішеним. Пробув у реанімації 11 днів і помер. Люди кажуть, що я винна і що вкрала в нього гроші на хату. Не знають, які в нас були відносини. Не було, щоб при зустрічі мене не поцілував.

×