Свого часу я неабияк дивувався різнобарвним контейнерам для сміття на вулицях європейських міст. Кожен контейнер мав інше призначення: один — для паперу, другий — для пластика, третій — для скла, а точніше — для світлого скла, бо для темного був четвертий, ну і так далі.
Письменник Сашко Ірванець розказує, що дістав був навіть догану від якоїсь віденської бабусі за те, що вкинув до контейнера пару пляшок із металевими обідками. Добре, хоч не зажадала від нього повідклеювати з пляшок паперові етикетки!
Спершу я думав, що й нам в Україні варто буде із часом запровадити щось подібне. Та невдовзі побачив під головпоштою тітку, котра вигрібала листи зі скриньки "У межах Києва", а потім — до того самого мішка — зі скриньки "За межі Києва". І я зрозумів, що не варто обтяжувати український мозок занадто важкими для нього проблемами вибору та сортування. Бо, як каже старий анекдот, хоч би який європейський виріб намагалися виготовити наші співвічизники, все одно в них виходить автомат Калашникова.
Усім цим добром скористаються бомжі
І так само — хоч би які "європейські" партії ми обирали до наших верховних, міських та всяких інших рад, все одно отримуємо бруднувату суміш колишніх червоних, зелених, біло-блакитних та помаранчевих, із традиційним запахом гнилої органіки. Тож не варто, гадаю, й марудитися з різними контейнерами, вистачить для всіх одного спільного смітника.
Усе це я ніби знаю і розумію. А все ж якась сила змушує мене складати папір до одного пластикового мішка, а скло — до іншого. І не вкидати це до контейнера для сміття, а ставити поряд — із надією, що всім цим добром скористаються принаймні бомжі — чи не єдині санітари нашого великого міста.
1 
1
Коментарі
39